Взято ЗВІДСИ. Переклад на російську постараюсь робити паралельно, але за швидкість не ручаюся. Можу тільки гарантувати, що поки поточний розділ не перекладу, наступний переносити не буду. Тому якщо комусь дуже цікаво "що далі", біжіть на Букнет. Зараз там вже дві частини (ось-ось перейду до третьої).
Приємного читання.
P.S. Як завжди: буду вдячний за будь-які зауваження щодо мови. Російською звик працювати у режимі перфекціонізму. Але українською, поки лише "аби зрозуміли".

Пролог

Жюль Верн ніколи не був у Патагонії. Діти капітана Гранта, перетинаючи Аргентину по 37-ій паралелі, бачили тільки те, про що письменник міг прочитати в енциклопедії Ларусса: дикий, пустельний край, низьке, непривітне небо і холодний вологий вітер, що висмоктує з мандрівника тепло і волю до життя. За двісті років тут мало що змінилося. Хіба що місцевість стала більш пустельною, тому що індіанці давно проміняли своїх «тауків» на дешеві китайські позашляховики і переселилися ближче до великих міст, де сухіше, тепліше і працює цілодобова доставка.

Ще одним нововведенням, яке знаменитий письменник не міг собі уявити, був самотній, яскраво освітлений ангар, що стояв під каламутним від снігу нічним небом. До нього не вела дорога, і від найближчих ознак цивілізації його відділяла добряча сотня кілометрів.

Але люди тут були. Двоє. Хитаючись, непевною ходою вони йшли до ангара. Уважний спостерігач відразу мав побачити, що один з подорожніх, більш ставний, ледве пересуває ноги, а другий, помітно нижчий, що було сил притримує товариша. А через хвилину спостерігачеві стало б зрозуміло, що ставний подорожній добряче налиганий, а його більш тверезий приятель просто намагається йому допомогти.

– Ти врятуєш усіх, – жіночим голосом шепотів Тверезий. – З нас вистачить.  Нехай інші мерзнуть і голодують. А твоя команда вже сьогодні буде в теплі.

– У теплі! – радісно підтримав товариша Ставний. – Так! Я всіх врятую! А ти хто?

– Здурів від холоду? Свою Ладку не впізнаєш?

– Лада… – мрійливо простягнув Рослий і спробував впасти.

Але  дівчина спритно підставила плече і втримала рівновагу. Ставному довелося йти далі. Що, судячи з бурчання, йому було не дуже до вподоби.

Так, грузнучи в снігу і плутаючись у невисокій траві, вони підійшли до ангара. Не дозволяючи Ставному стати на карачки, дівчина відкрила двері і штовхнула в отвір свого очманілого супутника. Той зробив кілька непевних кроків і, не відчуваючи більше опори, впав на коліна, а потім, завалившись на бік, голосно захропів.

В ангарі прибулець був не самотній. Тут спали люди, які ніяк не відреагували на тих, хто увійшов. Вони так і лежали, не ворушачись.

Дівчина навіть не глянула в їхній бік. Вона клацнула вмикачем, прикрученим до стіни за півметра від входу, і мерщій повернулася в ніч, зачинивши двері ангара.

Тепер вона втікала, а проблискові маяки, що запрацювали по периметру будівлі, відкидали від її закутаної фігури танцюючі сірі тіні.

Через п'ятнадцять хвилин швидкої ходьби втікачка зупинилася, відкинула з голови каптур і прислухалася. Здалеку чулося напружене виття наближаючогося коптера. Світлі локони дівчини тремтіли, слухняні волі вітру. Було холодно, але білявка терпіла, їй потрібно було переконатися, що все йде за планом. За її планом.

Нарешті, задоволено хитнувши головою, білявка повернула каптур на місце і продовжила подорож крізь сніг і ніч. Але тепер вона йшла по добре втоптаній стежці, що, з урахуванням дикості місцевості, спостерігачеві здалося б дивним. Але найбільше здивування викликала б нора, в яку дівчина спустилася через півгодини руху.

Вхід до шахти був прикритий  декількома кришками щільно пов'язаного очерету. Через три метри спуску дівчина відкинула ще одну таку саму кришку. Тут вже було тихо, помітно тепліше і лаз вирівнявся, став горизонтальним.

Білявка навпомацки відшукала пучок хмизу, а через кілька секунд, рясно обсипавши камінь іскрами, запалила невеликий смоляник. Судячи з усього, пучок хмизу був чимось змащений, тому що хмиз горів рівно, яскраво і не поспішав обпалити руки втікачці.

Коридор виявився довгим, з безліччю поворотів і розгалужень. Лабіринт лякав гранями необробленого ракушняка, тут було тісно, пахло вологим ґрунтом, цвіллю і йодом тліючого торфу.

Перед черговою завісою з очерету дівчина вставила в тріщину смоляник і скинула з плечей шубу з каптуром, яку, втім, не випустила з рук.

Впевнені рухи і цілеспрямованість видавали в ній якщо не мешканця, то завсідника цієї стоянки троглодитів. Менше години минуло після її втечі з ангара і всього тридцять хвилин після виття підлітаючого коптера, але зараз ніби на машині часу вона немов спустилася в глибину століть.

Пройшовши крізь завісу, втікачка підійшла до невеликої «кишені» коридору, в якій на високому помості з дерева і очерету спала чорнява дівчина. Білявка дбайливо вкрила її шубою, зняла і поставила поруч зі сплячою високі міцні півчобітки, у яких всього кілька хвилин тому йшла нічною стежкою крізь сніг, покладаючись більше на передчуття, ніж на зір.

Оглянувши сплячу і, мабуть, залишившись задоволеною оглядом, білявка пройшла далі, вглиб кам'яного лабіринту. На поворотах курилися масляні лампади, вочевидь ручної роботи. І під словом «ручна» не слід уявляти щось яскраве і блискуче, чим можна милуватися на бляшаних ринках Анкари чи Багдада. Ні. Криві, увігнуті глиняні кандійки з натопленим тваринним жиром, в яких плавали гніти зі скручених волокон конопель. Але з завданням аварійного освітлення ці «гаджети» справлялися успішно. У порівнянні з каламутною непроглядністю нічної хуртовини, тут було досить світло, щоб не розбити голову об камінь.

Автоматичним рухом, не замислюючись, білявка відсунула заслінку каміна і поклала до палаючих вуглинок дві торф'яних «цеглини». Блакитними змійками злетіли язики полум'я, ніби полюючи за долонею людини, але дівчина негайно відсмикнула руку і закрила кришку.

Вона потягнулася руками вгору і спритно вилізла на полицю над каміном. Це було велике «ліжко» у глибці ракушняка, на якому вже хтось спав. Це не завадило білявці роздягнутися і забратися під ковдру до сплячої людини. Сплячий напівпрокинувшись пробурмотів щось невиразне, але дівчина тільки тісніше до нього притулилася. Вона швидко зігрівалася, задрімавши, а через хвилину, не розтискаючи обіймів, вже мирно спала...

У це важко повірити, але саме з цієї просоченої чадом горілого жиру і тліючого торфу кам'яної нори почалася найдовша в історії людства подорож. Ця дівчина переможе шлях, про який не міг мріяти сам Джеймс Кук, навіть якби він зробив сотню навколосвітніх подорожей, а не три.

З цієї «стоянки троглодитів» люди отримали доступ до планет Сонячної Системи без фантастичних проривів у розробці атомних двигунів або фотонних реакторів. На звичайній хімічній реактивній тязі людям вдалося перейти від еліптичних траєкторій руху між планетами до параболічних. Дивно, правда? Прочитайте. Це майже документальна повість про ланцюг випадкових подій, які зробили людство космічною расою. Але ви ще більше здивуєтеся, коли дізнаєтесь, чим ця історія закінчилася.

Розділ 1. ДІВЧАТА З НЕОЛІТУ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Зустрічаючий представився Михайлом, був балакучим і милим, але погано приховував тривогу. В очі намагався не дивитися, замислювався над простими питаннями, а відповідав, стоячи півобертом.
Міра глянула на Янку, але та нічим не допомогла: дивилася холодно і відчужено. Причина неприязні була Мірі зрозуміла: «Я так і не розповіла, як позбулася комуністів. Дуже шкода, але це залишиться моєю особистою таємницею». І справа не в тонкій межі між активним захистом і умисним нападом, просто є речі, які краще ховати в собі. І ніколи не приходити на їх могилу. Відоме тільки тобі, дуже просто через деякий час вважати парамнезією – спогадом про те, чого не було, поганим сном, про який краще забути, ніж знемагати від сумнівів в обґрунтованості власної жорстокості.
– А тут у нас кают-компанія, – з фальшивим натхненням підвищив голос Михайло. – Прийом їжі, як правило, індивідуальний, але навіть якщо всьому персоналу одночасно спаде на думку залишити справи і перекусити, стояти їсти нікому не доведеться.
На ньому був темно-фіолетовий комбінезон, що тісно обтягував фігуру. Колір вдало пасував засмаглому обличчю, а фігура здавалася дивно атлетичною, і навіть нескромно випираючий гульфик в тому місці, де йому і належало випирати, анітрохи не псував враження. На Мірі був такий самісінький костюм, тільки без гульфика. Зате з величезним бюстом, на два розміри більше необхідного. У цьому трико Міра відчувала себе голою. І це її теж дратувало.
Вона знову глянула на Янку, зовні байдужу до незвичного одягу.
– Вартість життя на Станції надто висока, щоб утримувати штат кухарів і офіціантів, – щосили зображував невимушеність супровідник. – Тож на кухні повне самообслуговування. Асортимент консервів здатний задовольнити найвибагливішого гурмана, але якщо є час і бажання, кухонне обладнання та вміст холодильників дозволять приготувати будь-яку страву...
Міра зупинилася. Михайло за інерцією зробив два кроки, а коли обернувся, щоб з'ясувати причину зупинки, різко підійшла до нього впритул і заглянула в обличчя:
– Чого ти боїшся, Михайле? – тихо запитала вона. – Що не так?
Від несподіванки він відсахнувся, але Міра зробила ще крок, не дозволяючи розірвати дистанцію.
Засмагле обличчя пашіло переляком і здоров'ям. Його чорні пухнасті вії тремтіли, а губи були стиснуті, ніби щосили стримуючи на язиці правду. За мить він зрозумів, що відбувається, і перестав тремтіти. Потиснув плечима і не зробив спроби відсунутися.
– Звичайна настороженість до студентів, які повернулися з польових випробувань. Як бачите, обґрунтована. Психологічно ви все ще «в полі», в режимі «навколо вороги». Агресивні і непередбачувані. А ми всі цивільні люди. Нульові ботани за шкалою ботанізму від одного до п'яти. Без тривалої рекондиції від вас можна очікувати агресії, на яку нам нічим відповісти.
Він подумав хвилину, а потім повторив:
– Як бачите.
«Як за підручником, – недобро подумала Міра. – Напівправда – найкраще сховище для брехні». Вона й не думала зменшувати оберти.
– І все? Лише побоювання, що ми будемо поводитися, як дикуни?
Міра зробила півкроку назад і з усією привітністю посміхнулася:
– Та годі вам, Михайле. Скажіть правду, що вас турбує? Ми в коридорі, начальство далеко, а у нас попереду не одна сотня пляшок пива. Просто поясніть, що з нами не так? Впевнена, що ви в курсі статистики. Чим наша ситуація відрізняється від звичайної?
Вона продовжувала говорити, спостерігаючи, як оживає його обличчя. Губи вирівнялися, очі заспокоїлися, навіть щоки злегка порожевіли.
– Ви праві, – сказав він, нарешті, – ваша… – він запнувся.
– Ситуація, – підказала Янка.
– Так, ситуація, не зовсім звичайна… Точніше сказати, зовсім незвичайна. Метеорит по лобі! Та вона не лізе ні в які ворота, ця ваша ситуація…
«Ніби греблю прорвало», – із задоволенням зазначила Міра.
– Магістри ніколи ще не поверталися так рано. На три місяці до терміну! Це більше схоже на провал місії, ніж на перемогу. І ніколи ще не поверталася така мала група. Я кажу про всю історію магістратури. Середній склад тих, хто вижив: п'ять-сім чоловік. Але бувало і більше десятка. Переможці завжди виснажені, хворі і обдерті. У них запалі щоки і випирають вилиці. Подивіться на себе! Ситі, доглянуті... Ніби рік не в кам'яному столітті провели, а відпрацювали покоївками в санаторіях Ялти. Щоб з двадцяти осіб повернулися тільки дві дівчини?.. Як? У вас було півтора десятка міцних молодиків. Всі – треновані спортсмени. Де вони? Що ви з ними зробили?
– З'їли, звичайно, – презирливо посміхнулася Міра. – Живими. Бачите, як відгодувалися?
Михайло здригнувся і відступив на крок.
– Та вона бреше, – сказала Янка. – Живим їсти незручно. Всі ці зойки, тріпотіння... відволікають. Ніякого задоволення.
Михайло зрозумів, що над ним сміються, і обережно посміхнувся.
«Розколоти його виявилося неважко, – подумала Міра. – Тільки навіщо це було робити?» Це була одна з тих «таємниць», про які простіше забути, ніж питати.
Міра вловила швидкий погляд Яни і зрозуміла, що саме час змінювати тему.
– Чому таке безлюддя? – запитала Міра. – Ми вже двадцять хвилин на Станції, але бачили тільки вас.
– Безлюддя? – невесело посміхнувся Михайло. – У нас найбільше за чисельністю поселення на Місяці. Всього третина повернулася на Землю. А ті, що залишилися, зайняті своїми справами. Дуже зайняті...
– А чим ви займаєтеся?
Михайло покрутив головою, орієнтуючись у коридорі, і зробив запрошувальний знак рукою:
– Пропоную влаштуватися в малій кают-компанії, – дівчата слухняно пішли за ним. – Ми ці забігайлівки називаємо кухнями. Їх дві на кожному поверсі. А в коридорі стояти не прийнято. Справа не в традиції, а в доцільності. Як на підводному човні: «не стій на комінгсах і в проходах»...
Через хвилину вони опинилися в невеликому затишному приміщенні: стіл на шістьох, лава буквою «П» по його периметру і батарея ящиків і кухонних приладів з вільного від лави боку столу.
– Світле? Темне?
Міра подивилася з подивом.
– Пиво, – уточнив Михайло. – Ви говорили про пляшки пива.
– Це бравада, – зізналася Міра. – Банальності, щоб втертися в довіру. Пиво ми не п'ємо. Зовсім.
– Що ж ви п'єте? – це було дурне запитання, але він одразу виправився: – Що ви пили останнім часом?
– В основному відвари з сухофруктів, – сказала Яна. – Іноді розводили окропом дошаб із шовковиці та вишні. Намагалися робити вино зі слив, але воно швидко скисло.
– Що таке дошаб?
– Бекмез, – Яна зрозуміла, що це слово Михайлу теж незнайоме, і пояснила: – Зібрати ягоди, помити і варити на малому вогні до карамелізації. Нуль цукру, тільки природна фруктоза і глюкоза.
– Щоб зібрати шовковицю, потрібне пекельне терпіння, – співчутливо сказав Михайло.
Але Яна негативно похитала головою:
– Замість терпіння – брезент. А ось пекельно трясти гілки – це так, тут ви праві. А ще у нас був мед. Ми пограбували диких бджіл...
– Дуже цікаво, – обережно сказав Михайло.
– Дідька лисого, – рівним голосом заперечила Міра, не схильна до світської бесіди. – Зовсім нецікаво.
– Тоді пепсі? Морозиво? – спокійно запропонував Михайло.
– Ні. Дякуємо.
Його брови злетіли до чубчика і на мить сховалися там.
– Навіть морозива не хочете? Ще дві-три подібні відмови, і я запідозрю в вас самозванців. Всі, хто прийшов звідти, – він багатозначно показав пальцем кудись на стіну. – Починають з пломбіру в шоколаді. Майже рік без цивілізації і ніякої тяги до її вишуканих плодів?
– Ви вважаєте, що Земля знаходиться там? – здивувалася Міра, повторюючи жест Михайла.
– Я знаю, що вона там знаходиться, – посміхнувся Михайло, сідаючи поруч. – Чуйка пілота. Безперервний внутрішній контроль за азимутом.
– Ми говорили про вашу зайнятість, – нагадала Яна.
– Я – пілот, – вагомо, з натиском сказав Михайло. – Дуже хороший пілот. Але на Землі – криза, попит на реголіт впав, комбайни не запускаємо. Отже, немає щоденного контролю якості роботи. А значить, ніяких вильотів. Я божеволію від неробства!
– Поки що непомітно, – спробувала пом'якшити тон Яна.
Але Мірі було все одно. Їй потрібно було зібрати вихідні дані. І якомога швидше.
– Реголіт?
– Так, реголіт... гелій три, термояд, паливо цивілізації...
– Ми дійсно на Місяці?
Він сплеснув руками:
– А у вас є сумніви? Ви бачили зліт і посадку свого шаттла. Не кажучи вже про невагомість під час перельоту…
– Бачили? – Міра зневажливо відмахнулася: – замість ілюмінаторів – монітори, на яких можна побачити атаку ангелів. А для ефекту «невагомості» фармакологія запропонує два десятки препаратів...
– На Місяці ми повинні важити в шість разів менше, – втрутилася Яна. – Але я такого не відчуваю.
– На вас космошкіра, – він вказав пальцем на груди Міри, і та знову відчула себе ніяково. – Коли надягали, стюардеси повинні були пояснити...
– Стюард обіцяв, що нам все пояснять на Станції, – сказала Яна. – Всунув костюми і кивнув на ширму, за якою ми переодяглися. Як виявилося, в невагомості переодягатися не дуже зручно...
– І це ще дуже м'яко сказано, – пробурмотіла Міра, незадоволена активністю Яни.
Михайло знизав плечима.
– Ртуть, – коротко сказав він. – Космошкіра пронизана капілярами, по яких циркулює ртуть. Ви носите на собі фабрику комфорту: компенсація ваги, кондиціонування ділянок поверхні шкіри, є навіть потовідсмоктувачі і вентиляція. У космошкірі ви можете зайняти будь-яке положення, і процесор в поясі так перерозподілить ртуть, щоб ви відчували цілком земну вагу, і вам завжди було «не жарко-не холодно».
– Насоси?
– Перистальтика. Тож окремим бонусом є мікромасаж, якщо відчуєте будь-який дискомфорт від свербіння до корости. Крім того, космошкіра повністю адаптована до скафандру. Зв'язок з інтерфейсом скафа відбувається через Wi-Fi. Вам потрібно лише підключитися до санітарних систем скафа. Для цього необхідно відстебнути клапан у паху...
Він підвівся з лави і потягнувся до гульфика.
– Не треба! – в один голос вигукнули дівчата.
– Ми зрозуміли, – додала Міра.
– Але якщо стюард не пояснив санітарного функціоналу, вам буде важко сходити в туалет.
– Ми прочитаємо інструкцію, – сказала Тетяна. – Тут є якийсь глобальний мануал для початківців?
– О! – вигукнув Михайло, до якого тільки зараз дійшла двозначність ситуації. Він відсмикнув руку від гульфика і плюхнувся на лаву. – Точно. Вибачте, затупив. Інструкції, зрозуміло, є. Шильдик у кожному гальюні з внутрішньої сторони дверей. А ще в каютах стоять термінали, з яких ви можете зв'язатися з Архівом і відшукати будь-яку документацію. Там навіть є вахтовий журнал першої Станції. Тільки уявіть...
– Зрозуміло, – не зовсім ввічливо перебила його Міра. – Чому на Місяці так мало людей?
– Тому що криза. Начебто говорив. Надлишок виробництва товарів, надлишок виробництва енергії. Немає попиту на реголіт. А якщо реголіт не потрібен, ніхто не платить за утримання Станцій. Персонал дешевше повернути на Землю, ніж тримати його на Місяці.
– Тоді чому наше селище найлюдніше?
– Під нами – найбільші поклади місячного льоду. З відомих, звичайно. Поставляємо лід на місячну орбіту для верфі. Там відливають кемпери. Але цим займаються військові. А під нашим наглядом – оранжерея. Вирощуємо овочі-фрукти. Сушимо, і в сухому вигляді розкидаємо з нашої естакади продукти по всьому Місяці. За цю послугу інші Станції оплачують наше життя. За лід теж добре платять...
Він не встиг договорити. З тихим шурхотом двері від'їхали вбік і до вітальні протиснувся дебелий чолов’яга.
– Ось ви де заховалися!
– Якби ховалися, ви б нас не знайшли, – сказала Міра.
– Комендант Станції Борис Когут, – представив здорованя Михайло. З усього було видно, що йому дуже не хочеться ставати свідком зухвалості на адресу керівництва. – Борис Борисич. Він же Шериф, він же...
– Вони називають мене Бо-Бо, – з посмішкою продовжив Когут. – За очі, звичайно. В обличчя до мене так краще не звертатися.
– Як же до вас звертатися? – запитала Яна.
Міра з подивом на неї подивилася. Те, що Михайло не дозволив їй рота розкрити, було зрозуміло. Але чому душевним спокоєм чужої людини переймається Яна?
– Якщо на камбузі, як зараз, то Борис. Але якщо у мене в кабінеті, то ім'я-по батькові обов'язково. І без дурних скорочень.
– Тоді скажіть, Борис Борисич, – звернулася до нього Міра, не чекаючи ініціативи Яни. – Для чого ми тут? Що ми тут робимо?
Він кинув погляд на порожній стіл перед дівчатами, з докором глянув на Михайла і запустив кавоварку.
– Офіційно – для підготовки звіту по магістратурі. Поки у вас не приймуть звіт, ви будете залишатися тут, на Станції.
– Звіт на яку тему? – уточнила Міра.
– Вільну. Напишіть звіт на будь-яку тему: як ви провели літо або що вас здивувало на Місяці. Рідко, але буває, що звіт отримує статус дисертації і його передають атестаційній комісії. Але на це краще не сподіватися.
– А неофіційно? – запитала Яна.
– Відпочинок і рекондиція.
Він розлив каву по чашках і поставив їх перед дівчатами. Потім відкрив морозилку, з якої повалила густа пара, і в два прийоми заповнив морозивом дві неглибокі салатниці. Михайло негайно дістав із шухляди столу десертні ложечки.
– Відпочивайте, дівчата, – Когут поставив каву і морозиво на стіл перед гостями. – Обіцяю сильно не турбувати. Готуйте звіт, набирайтеся сил… До кінця місячної практики можете взагалі не виходити зі свого поверху. Уявляю, через що ви пройшли.
Міра дивилася йому в очі і точно знала, що ні, не уявляє. «Той, хто дійсно уявляє, ніколи такого не скаже. У кращому випадку, промовчить. У гіршому – сяде поруч і заплаче...»
– Ви там були? – спокійно запитала вона.
Когут здригнувся, як від ляпаса, але зумів стриматися. З вимученою посмішкою кивнув на частування:
– Ви не любите каву?
– І морозиво теж, – сказала Міра. – Про «відпочинок» і «підготовку звіту» ми зрозуміли. Тепер дозвольте уточнити: який статус у нас на Станції. Що написано в судновій ролі?
Когут розгублено подивився на Михайла. Але той лише відібрав у Міри креманку з ложечкою і взявся за морозиво.
– У судновій ролі хтось із вашої групи займе посаду керівника Станції. Решту функцій серед групи розподіляє керівник.
– «Хтось»?
– Це вирішує група. Але ви ж розумієте, що це фікція? Ще жодного разу...
– Ні, не розуміємо, – грубо перервала його Міра. – Після нашої розмови поверніться до кабінету і запишіть керівником Мирославу Горобець. Це я. Але поки що у мене до вас ще кілька питань.
– Ви не порадитеся зі своєю подругою? – насупився Когут. – У неї може бути інша думка про те, хто буде керівником.
– Мене звати Тетяна Авдєєнко, – відгукнулася Яна. – Я буду заступником Міри.
– Вам записати імена та прізвища, чи запам'ятаєте? – неприязно поцікавилася Міра.
Михайло закінчив з морозивом Міри і поглянув на креманку, що стояла перед Тетяною. Та негайно підсунула морозиво йому.
Когут похитав головою:
– Ви всі повертаєтеся звідти якимись відмороженими...
– Може, це від того, що там холодно? – припустила Міра.
Когут знову глянув на Михайла. Але той уже взявся за другу порцію морозива. Яна з посмішкою підсунула до нього і чашку з кавою.
– Зробіть кілька ковтків. Щоб горло не застудити.
Підбадьорений її посмішкою, Когут зробив ще одну спробу примирення:
– Даремно ви так. Ми до вас з усією душею...
– Навіщо ж так розорятися? – «здивувалася» Міра. – Вистачило б і половини.
Настала незручна пауза. Але незручність, схоже, відчував тільки Когут. Міра свердлила поглядом його перенісся, і навіть недосвідчений фізіономіст мав зрозуміти, як сильно Когуту від цього погляду було не по собі.
– А де ви втратили зуба? – несподівано звернувся він до Тетяни.
Янка рефлекторно прикрила губи долонею, а Міра відзначила спостережливість керманича Станції. «Однієї посмішки було достатньо, щоб він розгледів відсутність другого премоляра, – з повагою подумала вона. – Непогано! Небезпечний противник»...
– У неоліті запалився, – безтурботно відповіла Яна. – Міра вирвала.
Михайло на хвилину забув про морозиво. Чоловіки з жахом дивилися на Міру.
«Тепер вони намагаються уявити, що б робили самі, якби комусь знадобилося вирвати зуб», – зрозуміла Міра і запропонувала:
– Може, повернемося до теми? Питання субординації та повноважень, погодьтеся, це не пуста цікавість.
– Так, звичайно, – знизав плечима Когут. – Запитуйте.
– Якщо я – керівник Станції, то як вирішується конфлікт суперечливих один одному вказівок: моїх і ваших?
– На мою користь, – коротко відповів Когут.
– Де про це можна прочитати?
– У статуті навчально-виробничого комбінату, четверта сторінка. Номер параграфа не пам'ятаю. Всі ваші рішення, перш ніж їх побачать виконавці, узгоджуються зі мною. Ви – керівник Станції. А я – куратор вашої практики. На Станції є ще два інспектори Гетьманата. З одним ви вже знайомі...
Михайло облизнув і підняв ложечку, представився:
– Михайло Мец.
– … З іншою, Оленою Гіцбою, ви познайомитеся завтра вранці на медичному огляді. Вона відповідає за ваше здоров'я. Я передам їй, щоб вона звернула увагу на ваші зуби. Полагодимо!
Він привітно посміхнувся, але Міра проігнорувала його миролюбність:
– Мені потрібен доступ до всієї інформації про Станцію: починаючи з проекту і закінчуючи останніми фінансовими звітами. У тому числі і всі господарські теми, які проводяться науковим персоналом.
Когут похитав головою:
– Деякі теми закриті. Гетьманату багато чого прощають і ще більше авансують, але доступу до документів Міністерства оборони у вас немає. І, самі розумієте, винятків у цих питаннях не роблять навіть реал-президенту.
– На державні таємниці не зазіхаю, – легко погодилася Міра. – Але імена співробітників і кодові назви тем, мабуть, відомі?
– Не всі, – Когут замислився. – На рівні мінус три працюють американські військові…
– А! Наші славетні гаранти! – зраділа Міра. – «Допомога в дорозі»! Нам усім поталанило.
Керманич Станції поперхнувся, відкашлявся і сказав:
– У нас дуже мало людей, контакт з американцями неминучий, я вас дуже прошу утриматися від провокаційних зауважень і натяків.
Міра помітила застережливий погляд Яни і промовчала.
Зачекавши паузу, Когут продовжив:
– Військових зі мною не знайомили, і у них свій бухгалтерській облік. А у вас є якісь плани чи ви завжди так… хизуєтеся?
– Я б воліла залишатися в рамках ділової етики, – зупинила його Міра. – Без панібратства, але й без зарозумілості до новачків. Планів у мене поки що немає, але, сподіваюся, з'являться після вивчення документів, про які щойно запитувала. Де ми зможемо працювати?
– Магістрам виділено цілий поверх, рівень мінус два. Якраз над військовими. У вас десять двомісних кубриків, дві кухні, одна кают-компанія, чотири спортзали... Ніхто не припускав, що з польових випробувань можуть повернутися тільки двоє… Документи ви зможете вивчати на будь-якому терміналі свого поверху. Багато з них мають гриф «Для службового користування», тому вхід на ваш поверх персоналу Станції небажаний. До вас можуть приходити я, Михайло та Олена – особи, які співпрацюють з магістратурою Гетьманата. З іншими бажано зустрічатися тільки тут, на виробничих ділянках. Ну, і по відеозв'язку, звичайно. Це не заборонено.
– Тоді дозвольте відкланятися, – сказала Міра, встаючи. Тетяна підвелася слідом. – Михайло проведе нас?
Когут промовчав, залишився сидіти, тільки підняв руку і зробив недвозначний жест пальцями, вказуючи Михайлу на двері.
Той теж підвівся.
– Прошу за мною, – в тон Мірі сказав він. – Дорогу запам'ятовувати немає сенсу, тут на кожному повороті вказівники. Заблукати складно...

***

– Навіщо тобі ставати президентом запасу? Краще напиши книгу: «Як викликати ненависть і наживати ворогів». Отримаєш Пулітцерівську премію. Бестселер, пся кров…
– Не драматизуй, – поморщилася Міра. – Я лише трохи вивела його з рівноваги, і ми сьогодні дізналися багато корисного.
– Ти відшмагала їх по щоках, і ми не дізналися нічого такого, про що б вони не збиралися розповісти нам завтра. І взагалі, вони не здалися мені ворожими.
– Це найнебезпечніша форма ворожості.
– Ти вперта чи хвалишся параноєю?
Міра трохи подумала і вирішила не сперечатися:
– Вперта. Але нічого страшного не сталося.
– А мені ось страшно, що завтра ти продовжиш кидатися на людей, і твоя лють перетворить нашу місячну практику на пекло.
– А ти помітила, що термін практики не визначений? За словами Когута, нас знімуть тільки після здачі звіту. Якщо звіт не робити, то можемо відпочивати невизначено довго.
– Не змінюй тему, – втомлено сказала Тетяна. – Михайло правий: це милі, добрі люди. А ти наче з ланцюга зірвалася. Ми більше не виживаємо, подруго. І труїти комуністів більше не потрібно. Хоча б тому, що їх нема.
Міра здригнулася, і це не залишилося непоміченим для Тетяни.
– Я зрозуміла, що ти їх отруїла. Але не можу зрозуміти, як? Ми їли те саме, що й вони. Я стежила. Грибна приправа мала бути в спеціях до смаженого, але шматки риби лежали в загальній мисці. Всі звідти брали. І всі заснули. Крім тебе. Як ти це зробила?
«Наступне питання зрозуміло – довіра, – подумала Міра. – Без її підтримки мені доведеться несолодко...»
– Якщо всі спали, що тебе навело на думку, що я не спала?
– Твоя репутація, – глузливо заявила Таня. – Ввечері посварилися, а вранці я прокинулася з важкою головою і в порожній печері. Лада не в рахунок. Вона була не менше за мене шокована відсутністю обох груп. Ревіла білухою…
«Правильно, – про себе посміхнулася Міра. – Вчорашня «королева» вранці перетворилася на Попелюшку. Що й казати: казки самі вирішують, коли їм починатися і коли закінчуватися. Точний час перетворення карети на гарбуз – це вигадка романтика Ганса Гансовича, а не реальне життя».
– Не треба мовчати, Міра, – наполягала Тетяна. – Я не зможу тобі довіряти. Якщо не скажеш, що сталося, я весь час буду думати, що як тільки тобі здасться, що я становлю загрозу, ти позбудешся мене, як це зробила з нашою групою.
– Не розумію твого невдоволення, – пробурмотіла Міра. – Ми перемогли і вибралися з глушини на три місяці раніше. Вважай, втекли від зими. Зберегли час, сили і здоров'я. А з урахуванням програмної промови Волоша, не виключено, що врятували честь і гідність. Впевнена, що перспективи принижень і програшу стократно перевищують твій дискомфорт від мого небажання обговорювати подробиці того, що сталося. Скажи «дякую» і перейди в режим «забити і забути».
– Ні, – Тетяна похитала головою, – забувати я точно не буду. І твоє небажання розповісти правду добре запам’ятаю. Тож переклади мою облікову картку в тривожний розділ, а коли надумаєш позбутися мене, зроби це безболісно. В рахунок минулої дружби.
«Дивовижний день! – подумала Міра. – Здається, мені вдалося посваритися з усіма, кого побачила».
– Неконструктивні емоції, – незадоволено сказала вона. – Ми – команда, Тетяна. Залежимо один від одного. Колись домовилися про моє лідерство. І ця угода передбачала моє право фільтрувати інформацію. Я впевнена, що про технологію нашої перемоги тобі краще не знати. Тому що якщо спитають, – а спитають обов'язково! – ти скажеш правду: «не знаю». В іншому випадку тобі доведеться брехати або мовчати. І в будь-якому випадку, ти станеш співучасницею. Ми, як команда, в цьому випадку постраждаємо. Невже так складно передбачити розвиток подій, за якого я буду скомпрометована, а лідером станеш ти? Якщо ми обидві зійдемо з дистанції, то це game over. Але якщо ти продовжиш гру, то ніхто не зможе заперечити, коли другим номером ти візьмеш мене. І наша команда продовжить роботу...
– Чудово! – посміхнулася Тетяна. – Для імпровізації геніально, але як домашня підготовка – на трієчку.
– Чому ж на трієчку? – «образилася» Міра. – Я дві години репетирувала перед дзеркалом.
– Ти все брешеш, – зітхнула Тетяна. – Ні фіга не репетирувала, і прекрасно знаєш, що тим-лідером я не стану. Якби не ти, я б пішла після третього курсу. Була хороша вакансія на космодромі Зміїний, і я починаю шкодувати, що відмовилася.
Міра раптом відчула роздратування:
– Ти була там, все бачила і чула. Вони прийшли до нас все відібрати і розділити. Комуністи кляті. У мене не було вибору. Врешті решт, я й для тебе силкувалася.
– На абітурі, в горіховому гаї, ми грали в цитати. Може, як тоді, пригадаєш імена упирів, які скаржилися на відсутність вибору? Ти дійсно хочеш стояти в одному ряду з вурдалаками?
– До речі, про абітуру. У мене сильне дежавю: тоді ми гадали про справжню підоснову випробування, і зараз нічого про неї не знаємо. Навіщо ми тут? Що ми повинні робити?
– Звіт?
– Звіт ми могли писати і вдома. Але нас доставили сюди, за чотириста тисяч кілометрів від людей...
– Може, саме для того, щоб ти охолола і перестала становити для них загрозу?
«Здається, вона трохи відволіклася від головної проблеми», – з надією подумала Міра і відразу цим скористалася:
– Хочу поглянути на наші володіння. Чорт забирай, цікаво, на що ми проміняли свою затишну печеру…
Тетяна відвела погляд від Міри і озирнулася.
Вони стояли в коридорі біля важких відсічних дверей. Двері були круглими, з опуклою сферичною частиною і величезним колесом кремальєри. По той бік залишився Михайло, який кілька хвилин тому довів їх до цих дверей, але входити навідріз відмовився: «самі розберетеся».
Дівчата не стали наполягати.
– Твої праві кімнати, мої – ліві, – сказала Міра і пішла вперед по коридору.
Двері в приміщення здавалися звичайними, нічим не примітними: такі можна побачити і на круїзних лайнерах, і в дешевих мотелях. За першими вони виявили житлову кімнату з двома ліжками у два поверхи, два невеликих столика з комп'ютерними терміналами на кожному. Душ, туалет, чайник, кавник, холодильник. Мінімалістичний дизайн дешевих готельних комплексів.
– Мабуть, настав час розібратися, як відкривається клапан в паху цього чортового гідрокостюма, – пробурмотіла Міра
– Добре, що у нас два десятки туалетів, – посміхнулася Тетяна. – Не треба займати чергу.
Через десять хвилин вони повернулися в коридор, кожна незадоволена по-своєму:
– Оце так «найбільший місячний льодовик», – вдало передражнила Тетяна Михайла. – Крихітні мийниці для ліліпутів. По одній руці туди сунути?
– Це щоб бризок було менше, – примирливо сказала Міра. – Цікаво інше: як хлопчики ходять «по-маленькому»? У такі унітази поцілити непросто. Я ледве зуміла на ньому примоститися...
– Сила тяжіння впливає на формування струменя, – авторитетно заявила Танька. – Напевно, тут їм простіше цілити в створ збірника, ніж на Землі. Тільки не пам'ятаю, хто цю формулу вивів.
– Пуанкере, – сказала Міра. – Конкурс студентських робіт, Паріж, тисяча вісімьсот…
– Ти дістала своєю ерудицією! – закричала груба Танька. – Хоча б для статистики ти можеш чогось не знати?!
– Заздри мовчки! – в тон їй закричала Міра.
Вони розсміялися, дзвінко плеснули долонями а-ля «дай п'ять» і продовжили обхід.
Всього виявилося десять житлових кімнат, по п'ять з кожного боку коридору. За ними йшли дві кімнати побільше – точні копії «міні-кают-компанії», в якій пройшли перемовини з Когутом і Михайлом. А далі коридор переходив у велику залу з десятком столів.
– Це, напевно, і є кают-компанія, – сказала Таня. – Дивись-но, тут навіть кафедра для доповідача передбачена.
Поруч з кафедрою на стіні висів величезний екран, на якому сталевими фарбами відсвічував місячний ландшафт.
– Невже це реальна панорама поруч з нашою Станцією? – знову озвалася Тетяна.
– Або просто гарний малюнок, – буркнула Міра.
Вона стояла поруч зі столом, на якому чітко відбилися сліди чиїхось масних долонь.
– Однак, сюди хтось ходить, – озвучила її припущення Тетяна. – Підключає планшет до великого екрану, жує бутерброди і творить щось масштабне далеко від людей.
– Саме так, – кивнула Міра. – Хтось шукає самотність у космосі...
– Або персоналу Станції не до вподоби ідеї нашого нечупари.
Тетяна огляділася і мерзлякувато повела плечима:
– Ніяково якось. Запустіння. Як в Патагонии. Ніби останні люди на Землі.
– Тоді вже на Місяці, – поправила Міра.
Замикали коридор чотири спортзали, по два з кожного боку. У першому – хитромудрі пружинні силові тренажери, у другому – два тенісних столи з пінг-понг роботами, у третьому – зал для боротьби, а для чого призначався четвертий, вони зрозуміли не відразу.
Поки Міра розглядала складну конструкцію з важелів, шківів і моторів, Таня зуміла відкрити ящик, в якому виблискували мечі та шпаги.
– Та це ж фехтування! – зраділа знахідці Тетяна.
Вона дістала один із мечів і вправно крутнула зап'ястком.
– Три тисячи чортів! Мені тут подобається!
– А це, мабуть, спаринг-автомат, – зробила висновок Міра. – Якщо немає партнера, можна рубатися з роботом. Підтримую, подруго. Ми проміняли нору троглодитів на печеру Алі-Баби...
– ... повну технологічних чудес і розваг! – підхопила Тетяна.
Міра із задоволенням спостерігала, як жвавість і завзяття повертаються до Янки, і потроху заспокоювалася. «Може, обійдеться? – думала вона. – Підстави для остаточного вирішення питання конкурентів незаперечні. Самі дії – в межах допустимої самооборони. Зрештою, всі живі… Ну, повинні бути живі. Потрібно перевірити, як справи у дискваліфікованих. Не даремно ж я зберігала паролі входу в базу даних Гетьманата?..»
Вона помітила, що Тетяна без успіху намагається запустити автомат для фехтування:
– Бляшанка не запрацює, поки ти не надягнеш шолом і захист на руки-ноги. Але давай це відкладемо на завтра.
– Навіщо захист кінцівок, якщо на нас ртутне вбрання?
– Може, і зайве. Але автомат про це не знає.
Тетяна насупилася і загреміла ящиками в пошуках облаштунків.
– Ні, – непохитно заявила Міра. – Зараз лягаємо спати. Вранці за сніданком обговоримо плани. І тільки після цього, можеш годинку-другу помірятися з автоматом.
– Ти мені не мамо! – Тетяна навіть тупнула ногою.
– Я твоя королева! – підвищила голос Міра. – І покинь свою зухвалість, дівчисько! Нерозумно пережити неоліт, щоб дістати поранення від шаблі на Місячній базі. Пристосуватися і очолити! Все робимо плавно, обережно і з максимальним виграшем для групи.
Вона зупинилася, але було пізно. Подальший хід думок Тетяни легко читався по її обличчю.
– Від всієї групи нас залишилося двоє…
– Про це ми теж поговоримо завтра. Зараз митися і спати!

***

Вони лягли в різних кімнатах. Але вже через десять хвилин Таня прибігла до Міри і забралася на верхнє ліжко. А коли Міра задрімала, сповзла до неї зверху.
– Вибач, не можу без тебе заснути, – прошепотіла Янка.
Міра нічого не відповіла, тільки міцніше притиснула її до себе. «У норі троглодитів було просторіше, – засинаючи, подумала вона. – І ковдри були. Спати в костюмі, може, і корисніше, але незвично…»

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Міра прокинулася і кілька хвилин намагалася зрозуміти, де знаходиться. Потім ще хвилину розмірковувала: куди могла подітися Янка? – начебто, разом засинали.
У коридорі лунала музика: щось ритмічне і дуже знайоме, але ось так, через двері, розібрати, що Янка слухала, не виходило.
Через хвилину Міра все-таки піднялася з ліжка, вийшла в коридор і схвально кивнула хрипкому підбаску, як старому знайомому :

Don't need to care about tomorrow
I got no pain, I got no sorrow

"Ну, зрозуміло! – подумала вона, – що ще Янка слухатиме в цьому величезному, пустинному приміщенні, в чотирьох сотнях тисяч кілометрів від дому"?
Вона вже не сумнівалася, де знайде Тетяну, і чим та займається.
Так і виявилося: подруга, з блискучим від поту обличчям, щосили рубалася з автоматом, намагаючись дістати його "серце". Гучна музика робила удари майже не чутними, але в тому, що ці удари дуже сильні, сумніватися не доводилося.
Шолом, нагрудник і гнучкий захист суглобів валялися безформною купою: Тетяна вийняла з них датчики і просто приклеїла їх скотчем на руки і до налобника. Це суперечило техніці безпеки, але в Гетьманататі Тетяна з третього курсу входила в трійку кращих з фехтування, і Міра не сумнівалася, що Янка знає, що робить.
Поспостерігавши хвилину, Міра вирішила не заважати. Повернулася в кубрик, привела себе до ладу і заходилася над сніданком, сподіваючись вгадати, коли Янка втомиться і прийде снідати.
Вгадала.
Музика стихла якраз перед складанням бутербродів з тонко нарізаної шинки, сьомги, сиру і підсмажених на маслі тостів. На підносі лежали скибочки свіжих помідорів, огірків і зеленої цибулі. Міра хотіла додати апельсин, але роздумала: для першого разу і без того надлишок: стіл, здавалося, ломився від достатку продуктів.
Янка прискочила розчервоніла, голодна і щаслива.
– Кава? Чай? Томатний сік? – жартівливо-улесливо запитала Міра і не втрималася від зауваження: – Хоч би «фейсу» вмила! Невже обіцяні потовідсмоктувачі твоїх «лосін» не працюють?
– Працюють, – все ще нерівним диханням відповіла Таня. – З ними я теж змагаюся. І теж перемагаю.
– Элиса Купера обов'язково було вмикати на повну потужність?
– А по іншому його слухати немає сенсу.
– І по колу? Іншої музики немає?
– Навіщо інша? Гімн самотності. Пісня про нас. Киданки АББу не слухають.
– Мені подобається АББА.
– Це тому, що ти на щось сподіваєшся… марно.
Міра не відповіла: Михайло мав рацію – плоди цивілізації виявилися надто смачними, щоб псувати їх спіркою. Коли тарілки на дві третини спорожніли, Янка відкинулася на спинку лави і оцінила:
– Непогано.
– І тільки? – ображено стиснула губи Міра.
– Не хочу відразу виставляти найвищі бали...
– З цих же міркувань я вирішила відкласти цитрусові.
– Один-один?
– Нічия, – погодилася Міра. – Готова обговорити найближчі плани?
– Ні! – сказала, як відрубала Таня. – У нас лишилася незакрита тема.
Міра не сумнівалася, що закривати тему дострокового складання магістратури доведеться найближчим часом. Тому обмежилася запрошувальним жестом руки і промовчала.
– Тільки я не заради суперечки, – попередила Тетяна, – виключно декларації для. Хочу, щоб ти мене просто вислухала.
Міра з посмішкою показала, як застібає блискавку на губах.
– Крім тебе, цю справу ніхто не міг провернути. Не маю уявлення, як ти це зробила, але що це твоя робота – точно. Якщо ми на Місяці, значить, магістратуру пройшли і Гетьманат пропустив нас на наступний рівень. Це означає, що ти не тільки позбулася групи, але й настільки заплутала голову спостерігачам, що прямих претензій до тебе куратори пред'явити не наважилися. І все це мені дуже, дуже не до душі. Ти – злісна, некерована тварюка. Вважаєш себе вищою за правила і закони. Я у шоці. Ти зовсім не схожа на Міру, з якою ми познайомилися в горіховому гаї на абітурі. Неоліт тебе зламав...
Було видно, що на цьому місці вона втомилася. Або шлунку для перетравлення знадобилося занадто багато крові, і голові трохи не вистачило. Міра з цікавістю спостерігала, як викривальний запал програє битву ситій заціпенілості.
– Чому ти мовчиш?! – непослідовно обурилася Тетяна.
Міра знову розіграла миттєву пантоміму, зобразивши пальцями прищіпку на губах і витріщивши очі.
– Повинна бути межа! – зібравшись із силами, заявила Тетяна. – Межа, яку не можна перетинати. У тебе її немає. Таке враження, що заради влади ти можеш пожертвувати чим завгодно і ким завгодно. З цього випливає, що для тебе влада – не засіб, а мета. Але одержимих владою слід ізолювати від суспільства. З усіх психічних розладів властолюбство – найнебезпечніше. Страшніше за чуму і холеру. За сучасних засобів винищення можуть померти всі. Всі на планеті. Імунітет не допоможе. Харківський меморандум...
Вона знову замовкла, збираючись із силами і підшукуючи потрібні слова.
Мира пригубила чашку. «Чаї тут чудові, – подумала вона. – Це не хвойні голки в окропі заварювати…»
– Скажи хоч щось! – обурилася Таня.
– Можеш згадати, коли наша група зменшилася вдвічі?
Тетяна спохмурніла, але відповіла відразу:
– Другий семестр першого курсу. Сучасна історія міжнародних відносин. Після третьої лекції про європейські консультації з приводу війни в Україні половина курсу пішла з Гетьманата з твердим переконанням, що політика – лайно…
Вона не змогла стримати гримаси огиди.
– І я згодна з ними. Якби не ти, я б теж пішла. Це огидно!
Міра кивнула:
– Точно так само, як на перших курсах мединів студентам показують пологи з ускладненнями… профнепридатні повинні самі піти. Людина нікому не повірить, що вона не відповідає своїй мрії. Вона повинна зрозуміти це сама.
– І що?
– Гетьманат моделює ситуації, з якими політик щодня стикається. Ситуації, в яких совість – поганий порадник. Магістратура – лише полігон. Це не вибір між поганим і хорошим. Це вибір між огидним  і жахливим. Ми могли з першого дня зійти з дистанції. Досить було зайти в евакуаційний ангар і клацнути вмикачем. Могли зробити це вранці після того, як «гайники» і «рибалки» заявилися з «вимушеною» вимогою. А могли залишитися і терпіти комуністів. За два тижні вони б зжерли наші запаси, потім посварилися, але ще до цього нас самих  виставили б на вулицю. «Право сильного», а якщо хочеш заперечити, стань сильнішим...
Міра замовкла, прислухаючись.
Коридором хтось ішов. Легка, спортивна хода.
Міра подивилася на Таню, але та лише здивовано підняла брови. «Ну, звичайно, – подумала Міра. – Вона – чуйний емпат. Але щоб відчувати людину, її потрібно бачити...»
У дверному отворі з'явився молодий хлопець. Сяюча посмішка на засмаглому обличчі.
– Привіт, дівчата! – сказав парубок. – Я тут у вас в конференц-залі посиджу, не заперечуєте?

***

– Ти хто такий? – хижо запитала Міра.
– Степан, – назвав себе гість, анітрохи не збентежений крижаним прийомом. – Степан Марковський. Програміст і майстер по залізу, скільки себе пам'ятаю. Якщо неполадки з обладнанням, це до мене. Вітаю гостей станції невдах!
– Ми заперечуємо, – сказала Тетяна, встаючи. – І будемо дуже вдячні, якщо ви негайно підете.
На її обличчі читалася прикрість, що перервали важливу розмову.
Але Міра несподівано зацікавилася:
– Ні, зачекай. Сідай, – вона відсунулася на лавці, звільняючи йому місце. – І обґрунтуй, чому «станція невдах».
Хлопець не став дженджуритися: сів за стіл, без дозволу схопив вцілілий бутерброд і негайно засунув його в рот. Цілком.
Оскільки Тетяна стояла, вона взяла чисту чашку і налила йому чаю. Степан вдячно кивнув і зробив кілька ковтків. Закусив помідорами і потягнувся до другого бутерброда.
Міра демонстративно відсунула від нього таріль.
На його обурений погляд спокійно відповіла:
– Бутерброди за ціною питань. Перший був передплатою. Кредит вичерпано. Чому «станція невдах»?
Степан облизнув губи і старанно поводив язиком по яснах, виловлюючи залишки їжі. Потім зробив ще ковток і тільки тоді відповів:
– Якщо почитаєте біографію аборигенів нашого селища, то відповідь здасться очевидною. Плюс повний прогар проекту століття. Реголіт нікому не потрібен. А в будівництво естакад вбухані трильйони євро. Тепер країни намагаються всучити «розгіналки» одна одній. Так і будуть стояти величними пам'ятниками епохи. Як піраміди Хеопса. Через сто років вчені будуть ламати голови: за яким чортом предки цей мотлох будували?
Він подивився на таріль з рештою бутербродів, і Міра підштовхнула її ближче до нього.
Поки Степан жував наступну порцію, вона запитала:
– Тепер про невдах. Що не так з Бо-Бо?
– Лузер з лузерів! – невиразно, з набитим ротом пробурмотів Степан. – Двадцять років готувався до експедиції на Марс. Мав стартувати з третьою групою. Тепер, зрозуміло, не полетить і друга. А як виручати першу, ніхто не знає.
– Нам не зрозуміло, – сказала Тетяна, – у чому річ?
Вона не сіла за стіл. Так і стояла поруч з низкою кухонних приладів, ніби спостерігаючи за Степаном збоку. Напруги в ній не було, тому Міра вирішила, що гостю можна довіряти.
– А я вже наївся, – нахабно заявив Степан. – Чим тепер за відповіді будете платити?
– Орендою конференц-залу, – незворушно відповіла Міра. – Що не так з експедицією на Марс?
Степан поклав долоні на стіл і побарабанив по ньому пальцями.
– Тоді потрібно домовитися про ціну, – продемонстрував він «ділову хватку». – Скільки передбачається питань за дві години оренди? Потім мені на вахту...
– Десять хвилин, і можеш йти працювати, – відповіла Міра.
– Один до дванадцяти? Згода! Питайте.
– Марс.
– Так, так… Марс. За графіком марсіанського проекту слідом за першою експедицією відправили обладнання для житлового комплексу: купол, регенератори, рекуператори і все таке. Екіпаж всього дві людини, корисне навантаження – сто двадцять тонн. Це життєзабезпечення марсіанської місії з трьох груп. Але ось біда: заклинило дросель паливопроводу двигуна. Поки все паливо не вигоріло, транспортник некеровано розганявся. Так що тепер він вже перетнув орбіту Марса і бадьоро прямує до поясу астероїдів. Якщо не вріжеться в Цереру, «потоне» в метані Юпітера. Другого такого комплексу немає. Вижити на Марсі тепер навіть двом експедиціям неможливо. Що вже говорити про третю. Що називається, «всі яйця в одному кошику», а на кошик наступив слон. Так що місія відкладена на десять років. Спочатку зроблять нове життєзабезпечення, потім дочекаються «зручної» диспозиції Земля-Марс, потім чекатимуть, поки життєзабезпечення долетить... Бо-Бо до цього часу стане стареньким...
– Зрозуміло, – перервала його Міра. – А що з втікаючим кораблем?
– У якому сенсі «що»? – здивувався Степан і кинув погляд на годинник. – Все, пташка відлетіла. З екіпажем Фароса можна поговорити, але вони небіжчики. Наздогнати їх ніхто не може, повернути вони теж не можуть. Тепер будуть летіти і ділитися враженнями до самої Церери або Юпітера… якщо, звичайно, не вирішать покінчити з невизначеністю нештатним шлюзуванням.
– Це як?
– Вакуумуванням легенів.
– Яка сумна історія, – не стрималася Тетяна.
– А що не так з Михайлом?
– Відлюдько пілот? А як ви гадаєте, що не так з пілотом, якому нікуди летіти? Хлопець – фанат одиночних польотів. Навмисно завербувався на Місяць, щоб «пасти» комбайни, віддаючись у космічній тиші медитації та роздумам. А тут облом! Спочатку він думав, що «пощастило»: збирався піднімати на орбіту лід і розвозити продукти по місячних станціях. Ага! Зась! Економісти вважали такий бізнес збитковим. Лід і картоплю простіше запускати з естакади. Ось і вийшло: контракт у нього є, а літати нікуди. Він навіть не може повернутися на навколоземні орбіти: ремонтувати супутники зв'язку. За контрактом йому ще рік пішки ходити. І зауважте, головне! – безполітний час вираховується зі стажу. Так що кожен день без польотів – для нього скрегіт зубів.
– А ви? – запитала Тетяна.
– Що я? – не зрозумів Степан.
– Ти сказав, що тут всі невдахи, – пояснила Міра. – У чому твоє нещастя?
Степан подивився на годинник і підвівся:
– А хіба не зрозуміло? У тому, що замість роботи доводиться гаяти життя з допитливим дівчиськом, – він широко посміхнувся своєму жарту. – Твої десять хвилин скінчилися, магістр. Готуй питання: завтра прийду в цей же час.
Він вийшов, а дівчата переглянулися.
– Ще одна мила людина? – про всяк випадок уточнила Міра.
– Ніякої загрози, – підтвердила Тетяна. – Помисли чисті, як сидіння унітазу після ретельного прибирання професійного клінінгу.
– Ти звернула увагу на засмагу?
– Вони всі підозріло засмаглі, – погодилася Тетяна. – Може, професійне захворювання? Сонячна радіація і все таке… Питати якось незручно. Раптом вони цього соромляться?
– Мені потрібна детальна інформація про кожного співробітника Станції, – заявила Міра. – Я займуся історією цього літниська, а ти підніми особисті справи. Якщо Місяць – це дійсно острів розбитих надій, то, можливо, нас сюди заслали не тільки для підготовки звіту.
– А розім'ятися не хочеш? – запитала Тетяна. – Я в захваті від фехтувального тренажера.
– Я бачила, – посміхнулася Міра. – Але те, що ти рубаєшся з роботом без шолома і амуніції, напружує. Не хочеться поповнювати список місцевих невдах твоїм ім'ям.
– Ще не народився робот, який розіб'є мені голову, – гордовито сказала Тетяна. І тут же зовсім іншим тоном додала. – Історія про космонавтів Шредінгера розбила мені серце. Ні живі – ні мертві. Який жах!..
– До речі про розбите серце. У тебе ще одне завдання: зв'яжися з медиком. Альона Гіцба. Дізнайся, що їй від нас потрібно. Отже, до обіду – Гіцба і особисті справи співробітників. Звички змінювати не будемо: обідаємо о дванадцятій, як завжди. Обміняємося враженнями... – Міра помітила, що Тетяна набурмосилася, і швидко додала: – і повернемося до моєї особистої справи. Повір, мені є що тобі відповісти...

***

Міра тільки раз заглянула до конференц-залу: переконалася, що Степан дійсно працює (величезний екран був розбитий на чотири сектори, в кожному з яких по-мультяшному гнулися графіки і «кипіли» послідовності символів і цифр), і влаштувалася на другій кухні – не хотіла заважати Тетяні.
Все, про що розповів Степан і на що обережно натякали Когут з Михайлом, підтвердилося: криза надвиробництва на Землі вбила гелієву енергетику фактично в зародку. У додаток дві катастрофи: жертви мінімальні, – слава Космосу, не Чорнобиль, – але осад на довгі десятиліття. Українську місячну станцію «врятував» льодовик і оранжерея. І, як наслідок, з усіх естакад повноцінно працювала тільки українська: виводила на місячну орбіту лід і розкидала по Місяцю овочі та фрукти. Вирощувати їх тут, на Місяці, виявилося дешевше, ніж піднімати з гравітаційного колодязя Землі.
Історія відкриття льодовика здалася буденною, навіть рутинною: вибухові роботи чорнової підготовки опор рейкотрона проходили разом з «прослуховуванням» пружних хвиль у місячній породі. Ця сейсморозвідка і виявила порожнини, заповнені речовиною з щільністю трохи менше тонни на кубічний метр. Буріння підтвердило поклади льоду. Почалася негайна розробка, причому значна частина льоду пішла на будівництво естакади: ідеальний будівельний матеріал в умовах вакууму і низької гравітації. Це дозволило зробити українську естакаду найдовшою і найпотужнішою. Що, втім, сьогодні виявилося зайвою надмірністю.
Коли Міра розглядала об'ємні карти порожнин з оранжереями на льодових покладах, до неї заглянула Тетяна.
– Гіцба покликала на медогляд, – сказала вона. – До обіду не чекай, мене відвезуть до стоматолога на іншу Станцію. Обіцяють відновити щелепу. Так що вечерятиму з новими зубами.
Міра кивнула, намагаючись не втратити інтересу до розвитку свого дослідження, але настрій зник: нахлинули спогади, від яких було неможливо відмахнутися. Видалення зуба в умовах неоліту було справою непростою, болісною і кривавою.
Міра ще кілька хвилин сиділа над схемами порожнин, намагаючись повернути відчуття повного занурення в історію розробки місячних надр, але нічого не виходило. Спогади нахлинули зі звуком, кольором і запахом. Вона ніби повернулася в світ простих, але жорстоких завдань, не вирішивши які вона могла або програти, або померти.
Зрозумівши, що без перерви не обійтися, Міра пішла до спортзалів. По дорозі, згадавши про Степана, заглянула до конференц-залу. Але він був порожній. Вона перевірила стіл, за яким Степан сидів: ні, цього разу відбитків масних долонь не було. Зате на підлозі лежали зім'яті вологі серветки.
«Порося», – подумала Міра і віднесла серветки в сміттєвий кошик на кухні. Підійшла до відсічних дверей, які вели з секції магістратури на основну частину Станції, до людей. Прислухалася до відчуттів: ні, бачити нікого не хотілося.
Тоді вона повернулася до спортзалів.
Постукавши кілька хвилин кулькою з пінг-понг автоматом, здивувалася: кулька летіла паралельно столу, не думаючи ні про які параболи. Надмірне закручування не допомагало: доводилося не стільки бити, скільки штовхати. «Так я набуду таких навичок, що на Землі про пінг-понг доведеться забути», – сердито подумала Міра і відклала ракетку.
«Невже це дійсно Місяць?»
У підсобці в шафі з інструментами відшукала рулетку, витягнула лінійку на один метр, зафіксувала її кінець магнітом на горизонтальній поперечині кросовера і  похитала рулетку. Вийшло чудово: важка рулетка дозволяла знехтувати опором повітря, а магніт міцно утримував кінець лінійки. Конструкція здавалася гнучкою, стійкою і надійною.
Принесла планшет, знову розгойдала маятник, запустила секундомір і відрахувала десять коливань. Потім повторила вимірювання кілька разів. Період коливань вийшов дуже близьким до п'яти. «П'ять секунд? – подумала Міра і швидко поділила два «π» на п'ятірку і піднесла до квадрата. – Один-п'ять-вісім. Дуже схоже на «один і шість». Виходить, не обдурили. Це дійсно дуже близько до прискорення вільного падіння на Місяці».
Повеселішавши, повернула магніт і рулетку на місце і продовжила обхід.
 Пружинні тренажери сподобалися більше, ніж столи для настільного тенісу: груди, спина, ноги. Широкий кросовер і стійка для біцепса. Все дуже міцне і професійне. «Тут дійсно можна зайнятися бодібілдингом! Рівень Лариси Рейс, звичайно, недосяжний, але до обладнання претензій немає».
Нарешті підійшла до фехтувального робота і була вражена: дуже серйозна конструкція. І небезпечна. Робот рухався по доріжці на рейках, а значить, міг не тільки захищатися, але і нападати. Мішень спочивала на гнучкому стрижні. Завдання просте: нанести удар або вколоти. Але для захисту «серця» робот використовував чотири «руки», озброєні міцними смугами металу.
Міра оглянула «клинки»: край був обрезинений. Порізи виключалися, але прямий удар по шиї або руці запросто міг відправити на ліжко в лазареті.
Вона підійшла до шаф зі зброєю: шаблі, рапіри, катани. Рукояті бочкоподібні, рифлені, з полімерним покриттям: зручні для руки і не ковзають з долоні. Міра підібрала відповідну вагу, покрутила, щоб перевірити балансування, але запустити автомат не наважилася. Холодна зброя входила до списку обов'язкових курсів Гетьманата, але для Міри завжди здавалася чимось ляльковим, театральним. У справжньому бою супротивника простіше пристрелити або рознести на шматки гранатою, ніж рубати йому голову.
У борцівському залі Міра все-таки запустила голема. І отримала півгодини насолоди відпрацьовуючи задушення. На максимум реакцію робота Міра не ставила, але і на середній виходило цілком життєво. Під кінець вона жваво покидала голема через стегно і «кочергою»: гучні удари важкого тіла об жорсткі мати луною розносилися по коридору, наповнюючи поверх життям і енергією.
Душова кабінка знову повернула зневіру: маленька, тісна. Масажні струмені гарячої води швидше засмутили, ніж порадували. Замість рушника та ж кабінка, тільки з дюз гаряче повітря, а не вода. Втім, з душу вона вийшла з дивним відчуттям спокою і миру. «Космічна шкіра» порадувала теплом і сухістю. Як виявилося, після зняття в ній запускалися хімічні процеси стерилізації. Так що прання новий одяг не потребував.
На кухні випила томатний сік і доїла залишки сніданку. Готувати обід не стала. Вирішила дочекатися Тетяну, щоб разом повечеряти.
Тетяна. Зуб. Настрій знову став межовим: не добре – не погано. Сувора рівновага обставин, які якщо не вб'ють, то скалічать, і готовності людини реагувати на ці обставини.
Коли Тетяна вперше застогнала від болю, вони ще сподівалися, що все вляжеться, пройде. Але на третій день вимушеної дієти стало зрозуміло: або бігом до евакопункту, або щось робити. На превеликий жаль Міри, вона знала, що робити і як. У перший місяць після висадки вона знайшла гриби на торфовищі і, випробувавши на собі кілька мікродоз, зрозуміла, що гриби містять псилоцибін. Про застосування як знеболювального засобу вона тоді не думала. Весь третій курс в рамках факультативу з хімії вона займалася психоделіками рослинного походження. І відчувала себе досить впевнено, щоб перетворити псилоцибін на зброю: з потужним, але нешкідливим дозуванням, і протиотрутою, здатною вивести людину з тріпу на будь-якій фазі поширення токсинів в крові.
Так що дрібка порошку з сушених грибів, третина чашки окропу і точне знання, які частини гриба слід використовувати, послужили надійною анестезією, яка дозволила Тетяні говорити, але мало що розуміти і відчувати. Вирвати хворий зуб виявилося простіше, ніж думалося. Для цього знадобилося коротке шило з міцним сталевим шипом, який вдалося просунути між коренями, відсунувши ясна, і одним рішучим рухом «висмикнути» премоляр з щелепи.
Зупинити кров вдалося досить швидко накладенням компресу з кропиви. Після повернення до реальності Тетяна ще добу міняла тампони на зубах, а наступного дня без болю поїла. На третій день після операції вона остаточно прийшла до тями і розплакалася. Їй дуже не хотілося програвати. Як і всім, хто зважився на це нелюдське випробування.
«Таня знає про гриби, – подумала Міра. – Знає, що моєї компетенції достатньо для випаровування псилоцибіну, його точного дозування і контролю «ефекту» протиотрутою. Не дивно, що вона не сумнівається в моїй причетності до евакуації конкурентів. Питання в тому, що саме вона розповість дантисту, і що потім дантист розповість Когуту. А Когут, відповідно, передасть інформацію Гетьманату. Там складуть два і два, і зрозуміють, що я не тільки знищила групу, але й підставила Ладку під підозри. Прикро, я погоріла на другий день після перемоги. Дискваліфікація і вовчий квиток на всі види громадських занять».
На її подив, сумні прогнози не засмучували. Навпаки, ймовірність заборони на соціальні роботи чомусь надихала бадьорість і позитив. Як ясне ранкове небо перед сходом після важкої ночі. І начебто повинна падати з ніг від втоми, а насправді сповнена адреналіну і щаслива, що побачила наступний день.
Вона повернулася на «свою» кухню і втупилася в екран з тримірним зображенням галереї оранжерей.
«З іншого боку, якщо вони вирощують з нас професійних негідників, – а як ще назвати посаду президента? – то я практикою довела свою профпридатність. Президент – це влада. Якщо студент легким помахом руки зносить з дошки конкурентів… – гриби і спецглави хімії, хто б міг подумати! – то це і є докторська дисертація без будь-яких звітів і захистів. Зрештою, обидві команди приперлися з ультиматумом і наполягали на «праві сильного». Я зіграла за їхніми правилами і виявилася сильнішою. Якщо опонент хоче тебе зарізати ножем, а у тебе шабля, якою ти володієш досконало, то, напевно, нерозумно відмовлятися від шаблі тільки тому, що твоя перевага безумовна і очевидна. Життя – це не спорт. У спорті вагадані правила, щоб «процес» зробити видовищним, а спортсменів залишити живими для наступних змагань. Але в житті цікавить тільки результат: з їжею ти і в теплі, або холодний і під снігом...»
Вона спіймала себе на тому, що, як і раніше, витріщається на екран монітора. «Станція бідолашних невдах... нас вчили ставитися до обставин, як до пазлів: або складаєш малюнок і перемагаєш, або так і лишаєшся зі шматками кольорового паперу, навіть не зрозумівши, що пройшов повз золоту жилу. Що можна скласти з уламків розбитих доль, оранжереї, льодовика, верфі і нікому непотрібного рейкотрона? А ще є Марс і космічний корабель Фарос, який інерція забирає до поясу астероїдів...»
Міра знизала плечима. Для синтезу дуже мало даних. Вона тільки приступила до аналізу. Нерозумно чекати від себе рішень, якщо навіть не знаєш, до якої галузі науки відноситься завдання.

***

Тетяна, на диво, наробила дурниць. Прийшла пізно, Міра вже збиралася дзвонити Когуту, щоб з'ясувати, чи не сталося чогось. Прийшла не одна. Двоє хлопців: Михайло і худорлявий коротун, який весь час переминався з ноги на ногу, ніби в безперервному пошуку опори.
– Це Юрій, – представила його Тетяна. – Мій стоматолог.
Дантист поважно вклонився, відкриваючи рожеву залисину на тімені. А Міра перевела погляд з нього на Михайла, який тут же спробував зробити крок назад через відсічні двері.
Тетяна вчепилася в нього і повернула назад.
– Юрій хоче запитати тебе, як ти виривала мені зуб. А Міха повинен відвезти його назад. Тому він тут з нами посидить.
Оскільки всі поки що стояли, Міра вирішила уточнити:
– Посидить?
Тетяна, не відпускаючи руку Михайла, кинулася на кухню. Юрій пішов сам. Тож Мірі нічого не лишалося, як піти за ними.
На кухні Тетяна заходилася готувати частування: поставила чайник, кавоварку, дістала з морозилки піцу і закинула її в мікрохвильову піч.
В обід Міра вже розібралася з цим «фокусом»: мікрочіп в піддоні піци перед тим, як згоріти під мікрохвильовим випромінюванням, встигав повідомити пічці про вміст упаковки і спосіб її зберігання. Програма спершу швидко розморожувала, а потім ніжно готувала. Так що їжа на виході не відрізнялася від свіжої. Незрозумілим було інше: якого біса Танька так дивно поводиться? Тупе неінформативне сокотіння перед вродливими кавалерами: «а-ля блондинка в овуляції» їй абсолютно не властиво...
– Поки летіли, Міха зробив мені пропозицію... – базікала Танька.
– Так швидко? – здивувалася Міра.
– Ні-ні! – в розпачі замахав руками Михайло. – Пропозиція вивчитися на пілота.
– А ти про що подумала, подруго? – запитала Тетяна і розсміялася вимученим театральним сміхом.
Тоді-то Міра і зрозуміла.
І розлютилася.
Худий морщинчастий чоловік становив неабияку небезпеку. У Тетяни немає іншої можливості попередити про загрозу, крім розіграшу цієї блюзнирської оперети.
Міра відчула, як темніє в очах. Цей вирод пришов з перевіркою в її печеру. Буде про щось питати, випитувати, а їй, отже, потрібно викручуватися і брехати? Що б що? Щоб тягнути лямку відмінниці, відвойовуючи у природи вищі атестаційні оцінки? Вона раптом зрозуміла, що хоче його вбити. Ось просто тут. Зараз!
Відчайдушний крик Тетяни привів Міру до тями. Танька примудрилася перекинути чашку з окропом собі на руку. Опіклася, звичайно. «Прокляття! Виходить, вона в усьому права, – з каяттям подумала Міра. – У неоліті зі мною дійсно щось сталося. Згорів якийсь запобіжник... Загубилося щось важливе, без чого цивілізована людина при найменшій небезпеці перетворюється на дикуна...»
– У кожному приміщенні є аптечка, – сказав Михайло, діловито обприскуючи опік білою, пухнастою піною. – Через півгодини змиєш, і рука буде як нова...
– Вам потрібно бути обережнішою, – з співчуттям сказав Юрій.
Міра перевела дух, взяла ніж (Тетяна підійшла ближче) і нарізала скибочки піци.
– Налягайте, – рівним голосом запропонувала вона і зраділа, що говорить з втомленим роздратуванням, не виходячи з образу господині, незадоволеної візитом гостей, що прийшли надто пізно.
Михайло з полегшенням сів навпроти неї, а Юрій вправно підчепив виделкою шматок піци і перетягнув на свою тарілку.
Тетяна цілком природно поохала ще кілька хвилин, її стримано втішили («до весілля заживе»), потім віддали належне піці, потім на столі з'явилося вино, потім знову піца... І тільки через півгодини розмови ні про що, Михайло раптом запитав:
– Розумію, що це пуста цікавість, але не можу втриматися, вибачте. Як це: вчитися на президента?
Міра подивилася на Тетяну. Та посміхнулася і заохочувально кивнула.
– Якщо коротко, то жахливо, – чесно відповіла Міра. – А якщо трохи довше, то страшенно цікаво, але кожну хвилину навчання допускаєш, що безцінну молодість витрачаєш даремно.
– Обґрунтуй! – невміло зображуючи захмелілого, вимагав Юрій.
Міра вперше подивилася йому прямо в очі і не здивувалася їх тверезості. Його не можна було назвати ворогом. Звичайна людина, яка сумлінно виконує свою роботу. І в тому, що сьогодні їх інтереси конфліктували, звинувачувати можна було кого завгодно, але не його.
– Ми закінчили навчання, – сказала Міра. – Я тут, а значить, домоглася свого. Можливо, дадуть диплом, і я стану президентом запасу. Присвоять статус посади: «мир», «криза» або «війна». Час від часу будуть кликати на ток-шоу, де я з розумним виглядом буду розмірковувати про поточні проблеми країни і заробляти прихильність глядачів, щоб коли обставини зажадають моєї особистої участі в улагодженні державних проблем, народ знав, за кого голосує.
Вона замовкла, вперше по-справжньому збираючись з думками.
– Поки що не бачу нічого жахливого, – невпевнено підтримав Михайло.
– Жахливо те, що тут, на фініші, я бачу безглуздість витрачених років. Мені огидна відповідальність, ненависна увага… я хочу бути якнайдалі від влади і від людей… За час навчання я зрозуміла, що політика – це історія компромісів, які не відрізняються від зради. Я не хочу мати до цього ніякого відношення.
– Ти більше не хочеш бути президентом? – уточнив Юрій.
– Ні, не хочу, – вирвалося у Міри.
І раптом вона зрозуміла, що сказала правду. Міра обережно поплямкала губами, намагаючись за смаком визначити, чи не підсипали їй чогось, бо знову відчула наближення істерики.
– Я пам'ятаю абітурієнтів, пам'ятаю божевільний конкурс, а потім бачила, як з року в рік зникають хороші, добрі люди. А ті, хто дістався до магістратури, виявилися негідниками. Я щаслива, що вони зійшли з дистанції, тому що вони ТАК збиралися виправляти власні помилки, що керівництво країни – останнє місце, де я хотіла б їх бачити. І я не можу зрозуміти: як вийшло, що з тисяч і тисяч молодих людей, яких я обійшла при вступі, а потім у навчанні, залишилися тільки ми з Тетяною, але нам обом влада огидна!
– Ну, може саме це і потрібно від посадовців вищого рангу? – припустив Юрій. – При владі повинні перебувати люди, байдужі до її спокус. З імунітетом до слави, лестощів і почестей. Щоб працювати, а не красти. І все ваше навчання було підпорядковане цій меті. А якщо так, то віват вчителям!
Він жартома підняв келих з вином, і Тетяна його негайно підтримала. Через секунду підняв свій келих Михайло, Мірі здалося безглуздим залишатися осторонь, і свій келих вона підняла теж.
– Дякую за відвертість, – сказав Михайло. – Я все це уявляв якось інакше.
Міра знизала плечима:
– Як є.
– І що ж далі? – поцікавився Юрій. – Гетьманат прищепив вам ідіосинкразію до влади. Чим збираєтеся займатися?
– Не знаю, – зізналася Міра. – Може, для цього і відправили на Місяць. Щоб тут мали подумати…
– Можу зробити вас пілотами, – нагадав Михайло.
– Точно! Мірко, давай станемо пілотами! – Тетяна заплескала в долоні, і підсохла піна розлетілася по кімнаті невагомими сніжинками.
– Пора мити руки, – посміхаючись сказав Михайло, і повернувся до Міри: – У мене сертифікат інструктора, через два тижні лекцій і тренувань прийму у вас залік, і ви зможете оформити перший самостійний виліт. Як налітаєте тисячу навчальних годин, зможете отримати допуск для роботи в космосі.
Тетяна пішла до раковини, а Міра з подивом почала міркувати, навіщо вона зіграла у відвертість з чужими людьми.
– У мене питання простіше, – посміхаючись сказав Юрій. – Виключно професійний інтерес: як вам вдалося так чисто видалити зуб?
Міра безтурботно махнула рукою:
– Лише затуплене шило і обставина: «крім мене нікому».
– Затуплене шило?
– Я затупила шило об річкову гальку. Боялася поранити щоку зсередини, коли просуну шило між зубом і яснами.
– Вам доводилося раніше робити такі операції?
– Ні, – коротко відповіла Міра.
З усього було видно, що питання Юрія її почали втомлювати.
– Ви, звичайно, виглядаєте міцною, – обережно зауважив Юрій. – Але не настільки, щоб утримати людину, якій видаляють зуб без анестезії. Пацієнти навіть після знеболюючих «підстрибують», поранення ротової порожнини неминучі...
– Я зробила анестезію, – сказала Міра. – Варила псилоцибін з грибів. Цим же зіллям приспала однокурсників, коли вони прийшли відібрати у нас барліг, бо почали замерзати у своїх оселях. Приспала і відвела до евакопункту.
– Напевно, це було ризиковано для їхнього здоров'я? – невимушено запитав Юрій.
– Не більш ризиковано, ніж переходити дорогу. Здала на відмінно факультатив зі спецглав органічної хімії, плюс вроджена вправність з числами: так що дозування гарантоване. Я винесла комуністів з неоліту, зруйнувала свою кар'єру і, що найголовніше, анітрохи про це не шкодую.
– Але у вас не було ваг! – запротестував Юрій. – Яке ж могло бути дозування?
– Об'ємне. Знаючи щільність і бачачи об'єм, я завжди знала вагову складову. Крім того, всі варіанти я випробовувала на собі. Протиотруту теж. Коли я вела їх до евакопункту, я точно знала, скільки часу вони просплять, і що алергії на псилоцибін у них немає. Я можу довести будь-якому хіміку-травнику, що загрози здоров'ю не було.
Міра помітила, що Тетяна сидить поруч, взяла її руку і придивилася: звичайна рожева шкіра. Ніяких слідів опіку. Повернулася до Михайла:
– Ви запропонували вчитися на пілота, щоб не втрачати стаж, чи як привід, щоб частіше нас бачити?
– І те, і інше, – сказав чесний Михайло. – Тільки не «вас», я хочу частіше бачити Таню. А вас, Міра, я просто боюся. Чомусь весь час здається, що ви хочете мене вбити.
Міру насторожила його щирість, але вона не подала виду:
– Найкращий спосіб ізоляції – одиночний космічний політ. Коли вилітаємо, інструкторе?
Михайло похитав головою:
– Ні, це так не працює. Насамперед вам потрібно написати наказ по Станції і затвердити його у Бо-Бо.
– А потім?
– Як тільки він підпише, два-три дні присвятимо теорії. Потім кілька днів на симуляторі. І тільки якщо і коли я побачу, що базові дії з управління шаттлом ви виконуєте рефлекторно, не замислюючись, приступимо до практичних занять. Тоді і полетимо. Не раніше.

***

– Якого біса ти йому все розповіла? – накинулася на Міру Тетяна, ледь за гостями зачинилися відсічні двері.
Міра безнадійно махнула рукою. День видався довгим і виснажливим. Дуже не хотілося знову щось пояснювати і доводити.
– Дякую за кип'яток. Я була сама не своя від злості. Ти не тільки їх відволікла, але й привела мене до тями. І вибач, будь ласка, за руку.
– Не ухиляйся від питання! – сказала грізна Тетяна. – Чому ти їм все розповіла?
– Найпростіше пояснення – сироватка правди. Коли Юрій тягнувся за піцою, він цілком міг щось підсипати. Зрештою, вони всього лише повторили мій трюк. І чесність Михайла підтверджує це припущення.
– Не подобається, – похитала головою Таня. – Є пояснення складніше?
– Тому що вони і так це все знали. Забрали нас з неоліту тільки для того, щоб взяти проби крові. І не сумнівайся, що через годину після аналізу вони вже знали, у кого в крові найменше псилоцибіну. Тому Ладку залишили, а нас виштовхнули на Місяць. Щоб у тих, хто програв, не було можливості звести з нами рахунки. Тому і розповіла, щоб відчепилися. І, знаєш, буду щаслива, якщо нас з тобою відрахують. Ти абсолютно права: присвятити життя налагодженню мільйонів доль, щоб через п'ять років президентського терміну половина населення тебе ненавиділа, а інша половина зневажала – убога затія. Давай спершу доведемо людям, що можемо налагодити власне життя. А після цього, якщо вийде, подумаємо і про них.
– Що за фантазії? – «надулася» Янка. – Чому це половина ненавидить, а інша зневажає?
Міра знизала плечима:
– Одна половина ненавидить за сам факт дій, інша зневажає за те, що діяла не настільки рішуче, як їм би хотілося. І чим доленосніші дії, тим тихіше і тонше прошарок між першими і другими. Завжди так.
– Все одно дивно, – сказала Тетяна, витираючи і ставлячи на місце келихи. – Я була впевнена, що ти мені нічого не розповіси. А шпигуну Гетьманата виклала все, як на сповіді.
– Чому ти дивуєшся? Ти виявилася абсолютно права: таких, як я, не можна підпускати до влади. Щось у мені зламалося. Готовність йти по трупах зашкалює.
Вони трохи помовчали, а потім Танька хвалькувато сказала:
– Ти ще мого зуба не бачила!
Вона відтягнула губу і оголила перед очима Міри зуби: щільний паркан без пропусків, голлівудська посмішка...
– Дивись-но, за кольором повна схожість, – захопилася Міра.
– Ти що, недобачаешь? – образилася Тетяна. – Уважно дивися.
Міра придивилася і не стрималася:
– Ого!
На новому зубі чітко виділялося срібне гравіювання: вузький серп старіючого Місяця.
– Ще б зірочку домалювали і могла б в Ірані кар'єру зробити, – пожартувала Міра.
– Тільки не в Ірані. Там тіток в уряді, як у дурня фантиків. І всі такі злі, що краще ніч з гієнами, ніж година в Меджлісі.
– Тоді Пакистан. Вони Кашмір Індії віддали. Наймиліші люди. Краще мріяти про майбутнє, ніж плакати за минулим.
– До речі, про майбутнє. Ти дійсно збираєшся брати уроки у Михайла? – запитала Тетяна. – Або небезпечні фантазії – побічний ефект зілля, яке підсипав Юрій?
Міра з подивом подивилася на подругу:
– Ти знаєш, скільки коштує навчання пілота? В Українському космічному агентстві черга розписана на роки вперед. Що може перешкодити можливості за державний рахунок і без черги придбати цікаву спеціальність?
– Конфлікт інтересів? – підказала Тетяна.
– Ми вже не кандидати, – відмахнулася Міра. – Вважай, я погодилася з тобою. До біса Адміністрацію, до біса політику. І Гетьманат туди ж, до біса. Тепер, поки є можливість, давай компенсуємо витрачені на міражі роки навчання.
– Це мене теж турбує, – кивнула Тетяна. – Ти можеш уявити купу бабла, яке Держава витратила на наше навчання? Але в підсумку, весь курс відсіявся. Весь! До єдиної людини. Приголомшливо. Колосальний конкурс, лютий відсів, але на виході тільки сірий пісок, жодного проблиску золота.
Міра похитала головою:
– Якщо ми самі зрозуміли, що профнепридатні, то врятували Україну від ще більших збитків, ніж витрати на наше навчання. Але ти підказала цікаве дослідження: давай дізнаємося долю всіх відсіяних. Гнат, Товстий, Анатолій... Сама можеш назвати десяток імен, які з різних причин зійшли з дистанції. Яка у них доля? Де працюють? Чим дихають?
Тетяна невпевнено поводила пальчиком по столу:
– А як же «залишай дупу в минулому»? Пропонуєш порушити основний принцип Хакуна-Матата?
– Основний принцип: «не переймайся минулим, яке не можна змінити, і майбутнім, яке не можна передбачити». Пропоную робити те, що можемо, для свого щастя і задоволення. Поки у нас статус кандидатів в Адміністрацію, нашого допуску вистачить, щоб відшукати всіх і з усіма зв'язатися, де б вони не працювали.
– Ще один конфлікт інтересів, – підбила підсумок Тетяна. – Ми збираємося використовувати службове становище в особистих цілях...
– Ми збираємося писати звіт, – нагадала Міра. – Тема звіту: магістратура. Ось і давай проведемо дослідження долі студентів нашого курсу. Я тобі дам секретну пару логін-пароль для доступу до бази даних. Ти ж не будеш сперечатися, що таке дослідження може зацікавити наших кураторів?
– Куратори самі можуть відстежувати долю колишніх студентів.
– Але нам про це нічого невідомо! Внутрішній аудит ще нікому не завадив. Давай перевіримо, наскільки успішно наші однокурсники зуміли афіліюватися в суспільстві. Якщо успіху немає, то Гетьманат руйнує долі і розтрачує гроші платників податків. І потрібно змінювати систему. Але якщо успіх є хоча б у половині випадків, то можна тільки повторити тост Юрія: «віват вчителям»!
Вона пошукала поглядом, що можна було б підняти в салюті, але стіл був чистий. Довелося обмежитися підняттям долоні. Що, втім, Тетяна підтримала.
– Переконала. Проти аудиту заперечень немає. Спати?
Міра негативно похитала головою:
– Ні. У нас залишилося ще одне питання.
– Але розбір твоєї особистої справи вже не актуальний, – сказала Тетяна. – Ти сама все розповіла Юрію, а я була поруч.
– Ні, – повторила Міра. – У тебе було завдання на сьогодні скласти уявлення про особовий склад Станції. Завтра прийде Марковський. Не хотілося б витрачати десять хвилин на те, що можна дізнатися з відкритого доступу.
– Ти не дивишся у пошту? – поблажливо відповіла Яна. – Ще вдень відправила.
Міра відразу пересіла до терміналу. Серед купи привітань друзів і знайомих швидко знайшлося повідомлення Тетяни. Міра відкрила його і пробігла поглядом по рядках.
– Ого! Тут всі представники покійного в минулому столітті Радянського Союзу... хай йому домовина залізобетоном. Білоруси, адиги, литовці, естонці... «наших» приблизно третина...
– Не всі! – похитала головою Яна
– І слава Космосу! – сказала Міра, і дівчата весело розсміялися.
– Іди, лягай, – дозволила Міра. – День вийшов насиченим.
– А ти?
– Трохи помедитую над твоїм звітом і теж ляжу. Завтра починаємо діяти, подруго. Пазли потроху складаються.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

До самого сніданку дівчата не бачилися, але добре чули одна одну. До Міри доносився дзвін металу, а Тетяна прислухалася до важких, гучних звуків падіння голема, яким Міра навчилася вибивати пил з татамі.
Після обов'язкового душу харчувалися бутербродами, не забувши приготувати порцію для Марковського.
Степан прийшов у призначений час. Він прийняв частування кивком, але без подяки, і спокійно вислухав питання.
– Перспектив у цієї діри ніяких, – заявив він, сито віддуваючись. – До того часу, як економіка стабілізується, енергетики придумають щось нове, і реголіт більше ніколи не знадобиться. Наукові роботи теж нудні й одноманітні: обсерваторія, астрофізика, селенологія... Виробництво? Відправляємо лід на орбіту. Там з нього роблять одномісні крейсери...
– Одномісні? – здивувалася Янка.
– Чим тоді крейсер відрізняється від шаттла? – запитала Міра.
Степан подивився на неї з подивом:
– Дуже небезпечно не знати світу, в якому живеш. Я розумію, що вас з неоліту прямо на Місячну базу, але хоч базовий інструктаж вам могли б дати?
– За контрактом у тебе немає можливості задавати питання, – з кам'яним обличчям сказала Міра.
– Крейсер – це жорстке зчеплення кемпера з тягачем. Кемпер, він же льодяник – це льодова бульбашка з мікробіосферою. Зовнішній діаметр десять метрів, внутрішній – шість. Але не варто спокушатися: весь внутрішній простір забитий паливними баками, запасним двигуном, системами життєзабезпечення і центрифугою, щоб скелет людини передчасно не висипався. Так що в центральному відсіку можна сидіти, але не потанцюєш. Кемпер – це просто місце для життя. Кемпер завжди на орбіті або на маршруті. Шаттл або на кемпері, або на поверхні цілі, або десь між першим і другим. Кемпер не кожен пілот посадить на Місяць, але підняти з Місяця його неможливо: оболонка трісне. Кемпер схожий на м'яч, шаттл – на кошик. Шаттл – це двигун кемпера, кемпер – це житло для пілота. Коли вони з'єднуються, виходить крейсер з двигуном і житлом для пілота. Досить? Або ще накидати?
– Тоді що таке Фарос?
– Вантажівка. Величезний космічний корабель під зав'язку набитий обладнанням на десятки мільярдів євро. Енергоозброєність десяти крейсерів. Продовжувати?
– Досить, – погодилася Міра. – Повернемося до досліджень. Невже нічого цікавого?
– Є! – пожвавився Степан. – Є таке. Хомичі! Влад і Вілена. З цією парочкою вам буде цікаво познайомитися: чоловік і дружина, обоє з докторським ступенем, фанати глибинного буріння. Мріють обміняти частину конденсаторів рейкотрону на бурильну установку і пробурити пару кілометрів з нижньої галереї наших підземних… підмісячних? – поверхів.
– Але це ж розбирати естакаду!
Степан безтурботно махнув рукою:
– Гігантоманією всі давно перехворіли. Сьогодні можна без жодних збитків розібрати половину рейкотрона, і ніхто цього не помітить.
– Чому ж досі не обміняли?
– Бо-Бо все ще сподівається на диво. Але це, звичайно, мрії і фантазії. Хоча я особисто його сподіванням співчуваю…
– Мені б хотілося повернутися до вчорашнього питання, – сказала Міра. – Епос про невдах. Ми зупинилися на вас.
– Начебто відповів.
– Начебто ні, – заперечила Міра. – У договір оренди я змушена додати пункт про коректність відповіді. Жарти не приймаються.
– У договорі оренди немає пункту про можливість змін і доповнень, – незадоволено сказав Степан.
– Ага, – кивнула Міра. – Терміну дії там теж немає. Можемо вважати його розірваним з цієї хвилини.
Він почервонів, і це зробило його засмагле обличчя майже чорним. Тетяна не змогла стримати посмішки. Міра, втім, теж.
– Мені радили з вами не зв'язуватися, – пробурмотів Марковський. – Дурень, що не послухав...
Він відсунув тарілку з залишками бутерброда, чомусь подивився на свої руки, потім склав їх на грудях.
– Ваша взяла. Валяйте. На чому ми там зупинилися?
– На вас. Чому ви вважаєте себе невдахою?
Хвилину він мовчав, кусав губи і переводив погляд з Міри на Яну і назад. Міра вже хотіла запропонувати запустити шаховий годинник, щоб хвилини роздумів не зараховувалися як час відповіді. Але він все-таки відкрив рота:
– Тому що я – володар орбіт і маршрутів. Кращий дизайнер траєкторій. І це не хвастощі. Не сумніваюся, що ви вже переглянули особисті справи співробітників Станції і знаєте мій рейтинг серед штурманів космічної навігації. І я змушений сидіти тут, у цій дірі, і розраховувати запуски буряка і капусти з нашої естакади, щоб годувати кілька тисяч дурнів, які просто охороняють морально застаріле обладнання! І я не можу втекти, бо контракт! Бо ще два роки мук! Виконую лівацькі розрахунки для чужих запусків за безцінь. І постійно тремчу, що Шериф дізнається і оштрафує додаванням часу до терміну зобов'язань. За що? Що я такого наробив?! – він застогнав і сховав обличчя в стіл, обхопивши голову руками.
– Оце справи… – сказала Яна. – Та тут просто трагедія!
– Вам смішно? – вимучено запитав Степан, не піднімаючи голови.
– Ні, ми вражені вашими переживаннями, – глузливо сказала Міра. – На сьогодні достатньо. Можете йти до своєї халтури. Якщо Шериф дізнається, я буду на вашому боці.

***

– Що тепер? – запитала Яна, коли Степан вийшов.
– Я напишу свій перший наказ про наше навчання на пілотів і подивлюся, як ця система працює: узгодження з Шерифом, передача наказу виконавцю і все таке… А ти займися парочкою недобурильщиків. Схоже на глухий кут у зв'язку з відсутністю політичної волі. Такому нас вчили. Може й справді, можна розкрутити щось епічне. Перевір, коли і хто бурив, на скільки метрів. І взагалі, на чорта це саме буріння потрібно. Поки я бачу суто академічний інтерес, але, раптом ми побачимо гроші.
Яна запустила термінал кухні, і Мірі довелося шукати інше місце для занять. Але спершу вона навшпиньки прокралася до конференц-залу. Степан її не помітив. Величезний екран був порожнім, тільки в правому нижньому кутку було видно, як він набирає якийсь текст.
«Лист другу або скарги щоденнику... – подумала Міра. – У будь-якому разі, краще не турбувати».

***

Після сніданку час плив у спокійному, робочому режимі. Бо-Бо наказ затвердив майже миттєво. Між відправленням наказу і отриманням відповіді з темою «Затверджено» минуло не більше хвилини. Миру це насторожило: «радий відправити нас подалі, щоб не плуталися під ногами»?
Михайло прийняв наказ з натхненням, але обмежився посиланнями на симулятори та навчальні програми, які, на його думку, найкраще готують людей до космонавтів. Міра не погоджувалася з таким підходом. І, на відміну від Шерифа, Михайло був «не тим» начальником, з яким слід було поводитися, як з гранатою.
Вона знайшла в розділі «часті питання» підказки, як зв'язатися зі співробітником Станції, не виходячи зі свого кабінету (набираєш ім'я, відразу висвічується, в якому приміщенні знаходиться співробітник, а далі просто надіслати виклик в це приміщення).
– Тільки посилання? – неприязно запитала Міра. – Хоча б вступна лекція, пара напутніх слів? Могли б показати свій космічний тарантас, щоб я могла зрозуміти, до чого готуватися...
– Ви – магістри, – спокійно нагадав Михайло. – Усі ваші вступні закінчилися на першому курсі. Шаттл ваша подруга бачила, а ваша поведінка не сприяє особистим контактам. Про що вчора я вам прямо сказав. Завантажте на комп'ютер симулятор, посилання я вам дав. Кербач корисний не тільки «чайникам», але й просунутим пілотам...
Міра звично пропустила повз вуха нарікання на свою поведінку, але звернула увагу на нове слово:
– «Кербач»?
– Kerbal Space Program… М-да. Гаразд. Якщо ви наполягаєте, то я потерплю. Можу підійти до вашого блоку через півгодини і відвести на злітну смугу. Обіцяю відповісти на всі питання щодо конструкції «космічного тарантаса», а заодно проведу екскурсію по Станції. Влаштовує?
Міра погодилася, що «влаштовує», і відключилася.
Одразу набрала Тетяну і запитала, наскільки могла, офіційно:
– Тетяна Вікторівна?
– Так, пані керманич з керманичів, – розсміялася Янка. – Що, в біса, тобі потрібно?
– Розкрутила Міху на екскурсію. Ти з нами?
– Звісно, – з посмішкою відповіла Тетяна. – Хіба я можу залишити тебе наодинці з нульовими ботанами?
– Тоді через півгодини біля виходу з поверху.
– Зрозуміла, – сказала Янка і відключилася
Міра замислилася. Тепер її зацікавив факт, що система знала точне місцезнаходження кожного співробітника Станції.
«Комбінезон?»
Вона набрала питання на терміналі і отримала бездонний файл з описом функцій і можливостей її «гідрокостюма».
Розуміючи, що за півгодини не встигне, вона побіжно переглянула зміст, зупиняючись на резюме, опускаючи подробиці.
Так, мікромізок костюма щосекунди передавав головному процесору Станції точне (до метра) положення людини. Разом з локацією процесор отримував всі функціональні показники власника костюма: ЕКГ, ЕЕГ, дихання, склад крові та сечі.
Останні аналізи поставили Міру в глухий кут: вчора вона до ночі розглядала пристрій пахового клапана і припускала наявність давачів, що реєструють склад сечі. Але як, чорт забирай, вони могли брати зразки крові? З ЕЕГ теж було незрозуміло: давачі ховалися у високому комірі, чи що?
Михайло не брехав: костюм дійсно легко інтегрувався у великий космічний скафандр, але і без нього міг служити скафандром. У потайному відділенні на лівому стегні «ховалися» рукавички, а прозорі шоломи-ковпаки були розставлені по всіх приміщеннях Станції разом з аптечками та вогнегасниками. Ковпаки герметично замикалися на комірі, і при аваріях в цій амуніції можна було вижити кілька годин на поверхні Місяця. У поясі автоматично вмикався поглинач вуглекислого газу. Ампули з рідким киснем були запечатані в задній частині пояса, і потерпілому їх вистачало, щоб або дочекатися рятувальників, або підключити балони з повітрям. Але в кінці кожного розділу автори посібника не забували нагадувати: що космошкіра – всього лише аварійний засіб захисту. Слід було негайно знайти великий космічний скафандр (читайте інструкцію ВКС) і одягнутися в нього...
Від читання відволік сигнал виклику.
Міра клацнула по клавіші прийому і незадоволено сказала:
– Ну що там ще?
На неї з обуренням дивилася миловидна жінка років сорока. Прямий ніс, каштанове волосся, родимка...
– Альона Даурівна, заради бога, вибачте, – Міра навіть приклала долоні до серця. – Я чекала дзвінка подруги, ми пустували...
У Гіцби розгладилися риси обличчя, вона навіть трохи посміхнулася.
– Переконала, – сказала вона. – Але питання, чому не поспішаєш до лазарету, лишається в силі. Не думала, що магістри Гетьманата здатні ігнорувати розпорядження начальства.
– І знову вибачте, – не збавляла тону Міра. – Протупила. Не почула в словах Шерифа розпорядження. Здалося, що це була просто пропозиція.
– А я не про слова Шерифа, – похитала головою Олена. – Я про твій наказ
Міра здивувалася:
– А що не так з наказом?
– Когут затвердив наказ з розпорядженням виконати всі необхідні процедури в лазареті. Мені здавалося, це ваше розпорядження…
На свій сором, лист з темою «Затверджено» Міра навіть не відкривала. Затверджено і затверджено, до біса подробиці!
– Прошу вибачення. Я не читала наказ.
– Гаразд, проїхали. Вважай, я тобі його передала. Зможеш заглянути через десять хвилин до лазарету?
– А можна після обіду? – попросила Міра. – Мец запросив на екскурсію по Станції. Через кілька хвилин вихід…
– Ти вважаєш, що мене цікавить твій особистий розклад? – здивувалася Олена. – Вибач, якщо перевантажила добрим словом. У моїх словах не було питання. Є наказ. І ми його виконаємо зараз або ніколи.
Міра здивувалася її агресії, але не показала цього:
– Власне кажучи, я – начальник Станції.
– А я – головний лікар, – парирувала Олена. – І якщо буде потрібно, відправлю тебе на Землю найближчим транспортом. Щоб через десять хвилин була в лазареті! Час пішов…
Вона відключилася, а Міра ще хвилину з подивом дивилася на темний екран.
«Ого! – подумала Міра. – Оце мегера!»
Вона зайшла в пошту і відкрила відповідь Когута. Начебто нічого незвичайного: «на виконання наказу», «призначити курсантами», «передати виконавцям»... Ага! Ось воно: «медчасти перевірити наявність у кріобанку генетичного матеріалу курсантів»...
«Але ж я здавала ооцити! – обурилася Міра. – Що їм від мене ще потрібно?!»
Вийшла за двері і побачила Яну з Михайлом: вони стояли біля відсічної двері, про щось жваво базікаючи.
– Вибачте, – здалеку крикнула їм Міра. – Дзвонила Гіцба, нагримала, щоб я негайно йшла в медчастину.
– «Нагримала»? – здивувався Михайло.
– Ну, була незадоволена, – уточнила Міра, підходячи ближче.
– Чим же вона була незадоволена? – запитала єхидна Янка.
– Тим, що я недостатньо привітно привіталася, – простодушно відповіла Міра.
– О! А ось у це вірю, – не втримався від уїдливості Михайло.  – Тоді вам, Міра, краще поквапитися. Начмед на Місяці важливіший за Шерифа…
– Це я вже зрозуміла, – невдоволено відповіла Міра. – Схоже, екскурсія скасовується. Тебе, – вона кивнула Тетяні, – напевно, теж чекають?
– Ні в якому разі, – впевнено відповіла Янка. – Вона надіслала мені на пошту повідомлення, що явка у зв'язку з твоїм наказом не потрібна. Я вчора була у неї. Відповіла на всі питання. Трохи дивна тітка. Але якщо не сперечатися, ласкава, як кошеня.
Міра зітхнула. Знову їй одній віддуватися.
– Тоді ви йдіть. Сподіваюся, зустріч обійдеться без фелінозу, і я вас наздожену...

***

Місячний лазарет нічим не відрізнявся від тисяч своїх земних братів-близнюків: білі скляні шафи з грізними сталевими інструментами на полицях, блакитно-мертве світло, кушетка, ширма, стіл і два крісла. Запахи теж були: йод, пеніцилін, тальк, гума.
Альона кивнула на крісло, і Міра слухняно присіла.
– Я здавала ооцити в кріобанк, – сказала Міра. – Або ви не про генетику?
– Ви все-таки прочитали наказ, – посміхнулася Олена. – І я не тільки про генетику. Але можемо почати з неї. Чому ви погодилися на фолікулярну аспірацію?
Міра завагалася з відповіддю. Питання не було складним, воно було дивним. У якому сенсі «чому»?
– На виконання рішень Європейського Союзу охорони здоров'я, – обережно сказала Міра. – Демографічна катастрофа Європи вимагала нестандартних рішень, Європейському Союзу виявилося дешевше і ефективніше налагодити систему інкубаторно-інтернатного відтворення людини, ніж платити допомогу багатодітним сім'ям... Ну, знаєте, жіноча яйцеклітина плюс чоловіча сперма, екстракорпоральне запліднення, інкубаторне вирощування ембріона, виховання молодняку в інтернатах...
Перераховуючи тези вирішення демографічної проблеми, Міра відчувала себе ніяково. Ніби відкриваєш дорослому очі на існування презервативів. Але Олена слухала з цікавістю. Часто киваючи і підтакуючи.
Несподівано Гіцба зупинила потік банальностей:
– Чудово! А тепер давайте застосуємо ті самі підходи до астронавтів.
Міра знову розгубилася.
– У якому сенсі?
– У прямому. Зараз ми сидимо під поверхнею Місяця на глибині двадцяти метрів. Над нами вирує електромагнітне випромінювання у всьому діапазоні довжин хвиль. У тому числі смертельно небезпечні рентгенівські промені і протони сонячного вітру. Пілот крейсера знаходиться в повній владі космічного випромінювання.
– Крейсер – це брила льоду з товщиною стінок більше двох метрів, – нагадала Міра. – Я б не назвала таку владу космічного випромінювання «повною».
– За «повноту» відповідає статистика, – посміхнулася Олена. – Чим довше ви перебуваєте в цій «брилі», тим більша ймовірність виходу назовні, тим більше у вас можливостей отримати якщо не смертельну дозу радіації, то достатню для незворотних порушень репродуктивних функцій. Перший пріоритет – життя людини. Але другий – генофонд. Що б не сталося в космосі, ви зобов'язані залишити міцне здорове потомство. Рада, що ви поважаєте рішення ЄЗС, тому що одне з таких рішень – це заборона на допуск до роботи в космічному просторі осіб, які не здали репродуктивний матеріал в кріобанк.
– Але я ж здала! – нагадала Міра.
Вона все ще не розуміла, до чого хилить начмед.
– Так, кожен курс здавали, у вас зазначено.
– І в чому питання?
– Мені потрібно знати, як ви ставитеся до того, що десь грають ваші діти. А вам невідомо ні як їх звати, ні як вони виглядають, ні імена їхніх батьків.
– Ніяк не ставлюся, – байдуже відповіла Міра. – Такі правила нашого життя. У молодих немає часу доглядати за дітьми. І якщо нічого не робити, то через сорок років не буде кому доглядати за старими. А ще через двадцять ми просто поступимося життєвим простором більш успішним расам Африки, Азії та Латинської Америки.
– І все? – після хвилинної тиші запитала Олена.
– Вам мало? – щиро здивувалася Міра.
– Досить, – кивнула Олена. – Чудово! Нуль рефлексії – це не середня поведінка жінки, але й від психопатій досить далеко.  Вам залишається тільки підписати відмову від потомства в разі отримання несумісних з репродуктивними функціями доз опромінення.
Альона дістала з папки аркуш і підсунула його ближче до Міри.
– Це не обов'язково робити зараз. Можете взяти з собою. Але без підписаної відмови я не дам вам дозволу на виліт.
– О! – здивовано сказала Міра і чомусь згадала Михайла. «Чого це «чомусь»? Це ж його вигук…»
Вона пошукала поглядом ручку. Альона похитала головою:
– Тільки біоматеріал. Відбиток великого пальця. Кров'ю.
І поклала поруч з папером ланцет на просоченій спиртом серветці.
– Може, спершу все-таки прочитаєте? – запитала вона. – Ви підписуєтеся також і під тим, що уважно ознайомилися з змістом кожного пункту документа.
Міра слухняно взяла листок у руки, але сенс тексту чомусь вислизав, не піддавався осмисленню.
– Візьміть із собою, – пом'якшилася Олена. – Це не обов'язково підписувати зараз. Прочитаєте у себе, в спокійній обстановці.
Міра проколола подушечку великого пальця правої руки і приклала палець до окресленого на папері прямокутника. Ланцет поклала на стіл, а серветкою обернула закривавлений палець.
– Тепер я можу йти?
– Ні, – Олена похитала головою. – Ще кілька питань.
Вона набрала команду на планшеті, придивилася до екрану і сказала:
– У вашій обліковій картці не вказано, де і коли вам поставили діагноз «адаптований аутизм».
Міра відчувала, що давно переступила межу комфорту. Зараз їй найбільше хотілося опуститися на саме дно свого кам'яного лігвища в Патагонії і не висовувати голову з каменю кілька днів.
– Картку заповнювала не я, – почула вона свій голос. Голос звучав рівно і відсторонено. Як під час розмови з давнім, добре вивченим ворогом: – Навіть уявити не можу, що там написано, ким, коли і чому.
– Але сам діагноз вас не бентежить? «Адаптований аутизм» – це не зовсім нормальна характеристика для людини.
– А ви коли-небудь бачили нормальну людину на посаді президента? – здивувалася Міра. – Втім, я відповім. Так, бентежить. Я б написала «агресивний аутизм». Мімікрія і перевага. У будь-якій компанії спершу намагаюся розчинитися, а потім стати лідером: у компанії розумних – найрозумнішою, сильних – найсильнішою, злих – найзлішою.
– Навіщо?
– Щоб не били. А можна мені питання?
– Запитуйте.
– В інструкції аварійного комбінезона сказано, що він може взяти аналіз крові. Я не розумію…
– Регули, – відповіла Олена. – До речі, можете забути про тампони і прокладки. Тепер це проблеми вашої «космошкіри». Тільки після закінчення циклу паховий клапан підлягає обов'язковій заміні: використаний відправити на стерилізацію, і взяти новий. Обмін можна зробити в будь-якому гальюні: з боксу виймаєте свіжий клапан, а на його місце ставите використаний.
– Тобто «свіжий» – не зовсім свіжий? – уточнила Міра. – Його вже хтось використовував?
– Так. У нас це називається рекуперація. Не хвилюйтеся, після автоматичної санобробки клапани стають стерильними. Якщо процес стерилізації не завершений, бокс не відкриється.
– А у чоловіків?
– Чоловічі комбінезони такого функціоналу не мають. Це перевага тільки жіночих аварійних скафандрів. Напевно, ви читали інструкцію саме до жіночого костюма. Ще питання?
– Так. Чому тут всі такі засмаглі?
Алена похитала головою:
– Це не засмага. Пігментація шкіри – це побічний ефект медикаментозного підвищення щільності крові.
– Навіщо?
– Вага космошкіри навантажує опорно-рухову систему, сповільнюючи виведення кальцію зі скелета. Але серцево-судинна система продовжує жити в умовах гравітаційного дефіциту. Підвищуючи щільність крові, ми ускладнюємо роботу серцевого м'яза, і повернення людини на Землю проходить з меншими ускладненнями.
– Це якісь таблетки?
– Так. Кардигравіт, двічі на добу. Але вам це не потрібно.
– Чому?
– Тому що середня тривалість місячної практики магістрів – два-три тижні. За цей час серце не встигає «розлінитися», і мозок не відчує нестачі крові.
– Дякую, – шанобливо кивнула Міра. – А у вас яка спеціалізація? Терапевт? Психіатр? Гінеколог?
– Ні, – посміхнулася Олена. – Я більше по пластиці. Колись це мало великий попит. Тепер моя черга… – вловивши розчарування на обличчі Міри, Олена додала: – Останнє питання. Відповідайте, і ви вільні. На четвертому курсі у вас був нервовий зрив. Мене цікавить ваше власне ставлення до того інциденту. Хоча б два-три речення.
Міра дивилася їй у перенісся і подумки малювала там мішень. На своєму плечі вона фізично відчувала вагу приклада снайперської гвинтівки. Затамувавши подих, вона плавно-плавно підводила спусковий гачок до фатального положення, коли все інше механічний генератор смерті зробить сам.
– Я втратила кохану людину. Він пішов без пояснень. Не попрощавшись. Вночі все було як завжди, між «прекрасно» і «небо в алмазах». А вранці я прокинулася в порожній кімнаті. І я досі не розумію, що сталося і як це пояснити. Тоді не знаходила собі місця. Зараз... якось пристосувалася.
Вона замовкла в надії, що хоч зараз її не обдурять, і це питання дійсно буде останнім. Болюче для неї питання. Дуже болюче.
– Дякую, можете йти, – сказала Олена. – До шерифа. Когут дзвонив за хвилину до вашого приходу. Просив зайти відразу, як звільнитеся.
Міра подумки застогнала, але вирішила не сперечатися. День безнадійно зіпсований: навіщо його робити гіршим?

***

У кабінеті начальника Станції сидів короткострижений суб'єкт у військовій формі.
Міра вибачилася і хотіла вийти, але Когут владно наказав залишитися.
– Це майор Дадлі, – представив він незнайомця. – Джон Дадлі. У нього до тебе кілька питань… або прохань, не знаю, як ти поставишся…
Міра не встигла сказати, що сита питаннями по горло, а прохання «гарантів» її взагалі не цікавлять: Дадлі спритно вислизнув з-за столу і якось відразу опинився поруч, простягаючи в привітанні руку.
– Міра Горобець, – втомлено представилася Міра, тиснучи руку незнайомцю. – Що ви хотіли?
– Чуємо ваші заняття в спортзалі, – не відпускаючи руки, сказав Джон. – Фехтування, боротьба... Читали про спортивні успіхи Гетьманата. Прошу про спаринг. Як спортсмен ви повинні розуміти, що постійний спаринг неефективний через передбачуваність. Через два дні – шабельний кубок Місяця, на кону річна оренда новенького кемпера. Літають тільки переможці…
Міра обережно вивільнила руку і, щоб позбутися неприємного вторгнення в особистий простір, сіла за стіл, навпроти Когута.
Дадлі сів поруч, але не підсунув своє крісло ближче до Міри. «Може, ці крісла прикручені до підлоги?» – подумала Міра, майже не слухаючи майора.
– Що скажете? – наполягав Дадлі.
– Ви щось плутаєте, – сказала Міра. – Гетьманат і спорт – поняття несумісні. Я – не спортсмен, і я не буду з вами боротися і рубатися. Мені це абсолютно не цікаво.
– Боїтеся? – вкрадливо запитав Дадлі.
– Звичайно, – дивлячись йому в очі, збрехала Міра. – Подивіться на себе: дядько у розквіті сил, напевно не одна тисяча двобіїв. І всі без винятку перемоги. Що вам якась дівчинка? Так, на один зуб, правда?
Дадлі перевів погляд на Когута. Але той байдуже щось перегортав у своєму планшеті.
– А за гроші? – запитав Джон. – Ми можемо поділитися орендою кемпера. Якщо плануєте якісь дослідження, можемо поступитися частиною обладнання...
Міра похитала головою:
– У вас немає нічого, що могло б мене зацікавити. А що до наших тренувань, обіцяю поводитись тихіше. Щоб не викликати хворобливу цікавість.
Вона демонстративно повернулася до Когута:
– Борисе Борисовичу, якщо інших питань немає, я піду, добре? Гетьманат ні з ким не змагається, і про які «спортивні успіхи» каже «гарант», гадки не маю.
Когут похитав головою. По його обличчю було не зрозуміти: чи то він ледь стримується від сміху, чи то ось-ось розплачеться.
Зате майор Дадлі повівся, як джентльмен. Він піднявся, попрощався з Когутом і, не дивлячись на Міру, пішов собі геть за двері.
Когут теж встав з крісла і вказав пальцем на книжкову полицю з рядом блакитних томів із золотим тисненням.
«Які стародавні раритети...» – з повагою подумала Міра.
– Любов до життя? – запитав Шериф.
– Не зрозуміла, – після хвилинного вагання призналася Міра.
– У Джека Лондона є розповідь, як людина ледь не померла від голоду в Арктиці, а коли її підібрали китобої, крала з камбуза хліб і набивала матрац сухарями...
– Яке це має відношення до прохання майора?
– Ти прийшла зі світу ворогів, – пояснив Когут. – Тому насторожена до нас і не хочеш розкривати свої тактико-технічні характеристики. Заощаджуєш свої можливості до реальної сутички. Щоб ніхто завчасно не здогадався, як вправно ти відкручуєш противникам голови. Але Міра, ми не вороги!
Міра кілька хвилин дивилася йому в очі, потім опустила плечі і сказала:
– Нехай буде «Любов до життя». Там «Бедфорд» без пригод «став на якір у гавані Сан-Франциско». Але міг зазнати аварії на безлюдних островах. І матрац, набитий сухарями, міг врятувати життя героєві. Свою історію Джек Лондон закінчив півтори сотні років тому. Але наша історія тільки починається. І я не впевнена в щасливому фіналі.

***

Повернувшись на свій поверх, Міра міцно зачинила відсічні двері і кілька хвилин розгублено блукала коридором. Туди-сюди-назад... Розпатлані думки категорично не хотіли заспокоюватися і найбільше нагадували сяйво дощу у світлі яскравого прожектора серед чорнильної темряви ночі... або просверки снігу на тлі сигнальних маяків евакуаційного ангара.
І раптом Міра зупинилася. «Гіцба перевіряла мою стабільність, – подумала вона. – Її абсолютно не цікавили відповіді на питання. З медичної карти вона і без моїх відповідей все знала. Її цікавила тільки моя реакція. І що ж вона побачила?»
Міра, схрестивши ноги, як індійський йог вищого ступеня, плавно опустилася на татамі і послідовно «прокрутила» в голові мікроепізоди зустрічі з медиком. І  знайшла свою поведінку бездоганною. Так, трохи пригальмованою, неприродною для свого темпераменту, але вона жодного разу не зірвалася, не нагрубила... вона навіть жодного разу не розлютилася! Адже приводів було більш ніж достатньо. Невже інтуїція так швидко оцінила ситуацію і взяла емоції під контроль? Тоді... «віват вчителям»! Так, чи що?
«Чому відразу після Гіцби з'явився Дадлі? Вони чують наші тренування? Чому я їх не чую?»
Міра прислухалася, але крім віддаленого шуму вентиляторів кондиціонера нічого не почула. Через секунду загудів компресор холодильника на камбузі. Щось ледь чутно, на самому краєчку свідомості, розмірено стукало, але через хвилину Міра зрозуміла, що чує власне серце.
«Значить, воно у мене є», – посміхнулася Міра.
Гнат в цьому не сумнівався. Кожного разу, коли дарував квіти, він завмирав, уважно спостерігаючи, як вона опускає обличчя в букет. Що він бачив? Щастя? Напевно... Тому що Міра могла абсолютно точно сказати, що ті хвилини були найщасливішими в її житті. І коли він зник, небо перекинулося, вбивши під своїми уламками всі її уявлення про майбутнє. Все, що вона старанно по цеглинці збирала, обернулося занедбаними руїнами, в яких не захотів жити навіть вітер. І тому за ці роки вона не почула звідти жодного звуку...
«Я не знаю, як і чому зруйнувався мій світ, – подумала Міра. – Просто одного ранку я прокинулася в порожньому місті...»
І тут же послужлива пам'ять захрипіла густим баритоном:

I don't know why my whole world came crashing down
I just woke up in lonely town

Вона повністю заспокоїлася. Тепер їй було незрозуміло, що її так вивело з рівноваги. Дурні питання Гіцби? І що такого? – вона сама моторила цей трюк і не тільки з чужими людьми. Будь-яка нормальна людина на третьому-четвертому нетактовному питанні розлютиться… Ой-ой!
«Я все-таки прокололася, – визнала Міра. – Я повинна була розіграти обурення вторгненням в особисте життя. Але замість цього перейшла у режим «кам'яне обличчя» і довела начмеду свою неадекватність... Ну і дідько з нею!»
Міра щасливо розсміялася. «Святий Космосе! Невже після всіх цих років навчання вони збиралися отримати на виході нормальну людину? Хіба може президент бути нормальним? Яка нормальна людина замість того, щоб займатися своїми справами, буде піклуватися про мільйони, які після п'яти років не скажуть про неї жодного доброго слова?»
«Ефективність правління обернено пропорційна квадрату часу, протягом якого пам'ятають ім'я правителя». Чим довше пам'ятають, тим гірше правив...
Вона згадала опитування населення після відходу кожного президента. Потім почала згадувати опитування в інших країнах. Не завжди ненависть, не завжди презирство, але вдячність – ніколи! Найкраще правління – коли через рік про правителя не могли нічого сказати. А післявоєнний міжнародний пакт про обмеження терміну правління до п'яти років, – під загрозою п'ятикратних митних тарифів з усіма країнами експорту: хочеш другий термін своєму президенту – плати міжнародній спільноті п'ятикратний тариф! – наглухо заблокував можливість запаморочення від влади.
Усередині країн теж були свої «особливості»: драконівські закони вимагали від претендентів відмови від усіх своїх активів. І хитродупість у вигляді передачі активів «сторонньому керуючому фонду» більше не працювала. Хочеш виставити свою кандидатуру: продай все, що маєш, і на виручені гроші купуй державні казначейські облігації. Через п'ять років конвертуй ДКО назад у гроші і отримай об'єктивну оцінку свого правління: якщо капітал зріс, слава тобі і повага. Молодець! Добре керував державою. Ну, а якщо виручив менше, хто ж тобі винен? Начальника над тобою не було.
Але й це ще не все!
Щоб конвертувати свої ДКО в гроші, потрібно отримати дозвіл НАБУ. І тільки якщо у них не буде претензій, зможеш забрати гроші назад. А вони великі майстри в частині претензій...
«Треба бути повним ідіотом, щоб в таких умовах ставати президентом, – думала Міра. – Або до мозку кісток патріотом... і з рабським поклонінням перед законом».
Міра ніби виринула з виру сумнівів. Тверезим поглядом роздивилася навкруги, побачила голема і посміхнулася. Їй давно хотілося спробувати сили в акробатиці.
Діючи за інструкцією, вийняла з потайної кишені на стегні еластичний мішок і відкачала в нього половину ртуті зі свого костюма. Віднесла мішок в кут, щоб випадково не перечипитися, встановила голема в центр спортзалу, виставила на пульті «ефективність – 100%», відійшла вбік і кілька разів підстрибнула.
Так. Тепер вона відчувала надзвичайну легкість у тілі. Визначила поглядом висоту стелі і потрійним стрибком накинулася на голема. Той негайно прийняв захисну стійку, але Міра відштовхнулася і злетіла до самої стелі. У польоті перевернулася: тепер голова голема була на відстані витягнутої руки. Програма автоспарингу явно не передбачала такої диспозиції: руки голема все ще залишалися на рівні його грудей. Міра схопила робота за голову і, падаючи разом з ним, спритно взяла на «гільйотину». Негайно прогудів сигнал «іппон». Маіта! Чиста перемога.
Вона проробила цей трюк ще раз двадцять, перш ніж робот «зміркував» присідати при її атаці, піднімаючи «руки» вгору. Але і тоді Міра встигала атакувати одну з рук і брати її на злам, доводячи до «кімури».
Втомлена, але дуже задоволена собою, вона повернула ртуть в костюм і перейшла в фехтувальний зал. Рубилася мовчки, без запалу, більше перевіряючи можливості автоспарингу, ніж намагаючись вдарити в «серце».
Потім півгодини на силових тренажерах. Потім душ, обід, і ось, вона за комп'ютером: з приємною важкістю в шлунку і натруджених м'язах.
«Життя, безперечно, вдалося», – подумала Міра, запускаючи програму симулятора управління шаттлом. Програма, як і належить, зустріла дурними питаннями: «до якого розділу атестовані в навчальному курсі», «який у вас досвід орієнтації в космічному просторі», «стаж одиночних польотів на навколоземних орбітах»...
Міра байдуже відповідала «нулями» і зовсім не здивувалася, коли Прога запропонувала ознайомчий обліт Місяця в режимі «пасажир за спиною пілота». Потиснувши плечима, Міра з третьої спроби відкрила вихідний код програми і зняла всі обмеження. Тоді Прога порадила встановити два джойстики, педалі і надіти шолом інтерфейсу.
Обладнання не довелося довго шукати, і через півгодини Міра сиділа «всередині шаттла», відчуваючи під ногами педалі, а в руках джойстики управління.
Зрозуміло, зі списку симуляцій вона вибрала останній рядок: «стикування на гальмуванні в умовах змінного вектора гравітації»...
... І вже через хвилину відпустила джойстики і прибрала ноги з педалей. Те, що вона побачила, здалося безглуздим: приціл стикування крутився навколо цілі, як запальна муха над коржиком гною. Всі спроби поєднати «хрестик» з «колом» відводили приціл далеко вбік. Крім того, коло цілі постійно змінювало не тільки діаметр, але і форму: від кола через еліпс в лінію, що означало не тільки довільне зміщення по радіальній осі, але і відхід від самої осі. Міра не змогла навіть наблизитися до мети!
– Гаразд, – сказала вона вголос і вибрала завдання з середини списку.
«Посадка на Місяць».
«О! – подумала Міра. – Ну, з цим я точно впораюся».
На цьому рівні дійсно було простіше: нічого не «смикалося», не «пливло» і не «стрибало». Величні скелі Місяця неспішно наближалися, Земля святково підсвічувала «сталевий» пейзаж блакитним, і Мірі не вистачало тільки зірок, які симулятор чомусь повністю ігнорував.
А потім пролунав тривожний зумер про небезпечне зближення, і Міра успішно врізалася в місячну поверхню. Розробники програми мали своєрідне почуття гумору: після катастрофи камера «підіймалася» і показувала кратер, який невдалий курсант залишав на поверхні Місяця.
Міра знизала плечима і повторила спробу.
Цього разу паливо закінчилося перш ніж вона встигла торкнутися поверхні. Кратер від «посадки» вийшов значно меншим, але настрою це не додало.
Міра спробувала ще раз. Потім ще. Потім, перш ніж «сідати», вирішила все-таки подивитися на пульт управління шаттла. Як з'ясувалося, крім двох джойстиків: основних двигунів і маневрових, і педалей орієнтації по осі, тут було два десятки перемикачів незрозумілого призначення, але Міра підозрювала, що до пілотування вони теж мали якесь відношення.
Зітхнувши, вона повернулася в основне меню і вибрала перший рядок: «навігація у вільному польоті».
Тут було красиво: зірки, Місяць, Земля. Вона мчала над поверхнею Місяця, а робот наполегливо умовляв її визначити основні елементи орбіти. Міра не мала уявлення, що це за елементи, скільки їх і як їх визначати.
Після сотні аварій і некерованих відльотів у космос, вона зрозуміла, що невігластво в царині пілотування космічних апаратів методом спроб і помилок не лікується, і що досвід снігового дрифтингу на лисій гумі навичок з орбітальних переходів не замінює. Керування космічним апаратом зовсім не було схоже на автоперегони.
«Якщо нічого не виходить, прочитайте, нарешті, інструкцію».
З великим жалем вона зупинила симуляцію і пішла на кухню. Наскоро перекусивши бутербродами з маслом і тонкими скибочками сьомги, випила склянку виноградного соку і повернулася до терміналу.
Цього разу запустила одну з навчальних програм з теорії космічного польоту. Тут все було знайоме. «Адже я це все добре знаю!» – зраділа Міра.
Лінійні диференціальні рівняння другого порядку і крайові умови... що може бути простіше? Стара, добра математика. Рішення пояснювалися не тільки графіками, але і мультиплікацією, що робило рішення буквально очевидними: еволюцію траєкторії руху можна було побачити на власні очі. Точки – космічні апарати, диски – гравітуючі маси, пунктирні криві – реальні траєкторії руху. Покінчивши з вступними розділами і побіжно переглянувши перші основні, Міра перейшла до орієнтації в космічному просторі, тому що без реперів рівняння здавалися надто абстрактними.
Тут Міра відчувала себе не просто впевненіше. Тут вона була у себе вдома...

***

Від терміналу відволікла Янка, яка, не зумівши відкрити відсічні двері, вигадала лупити по ним гайковим ключем.
– Де ключ знайшла? – похмуро запитала Міра, пропускаючи Тетяну.
– У майстерні зканючила. Хочу трохи підрегулювати фехтувальний спаринг. Щоб швидше маслаками ворушив.
– Куди вже «швидше», – пробурмотіла Міра, повертаючись до свого терміналу.
Але від Тетяни було не так просто відбутися.
– Тобі не цікаво, що я бачила? – ображено запитала вона.
Міра «зважила» інтереси і знайшла термінал важчим.
– Вибач, – сказала вона. – У мене глибоке занурення в тему. Не хочу збивати настрій.
Вона знову з головою поринула в рівняння, графіки, цифри. Потім, начебто, приходила Тетяна, кликала на чай. Потім, здається, приходив Михайло: щось незадоволено бурмотів. Потім якось все заспокоїлося, і Міра навіть зуміла кілька разів успішно визначити своє положення і вектор швидкості на навколомісячній орбіті.
Потім були кругові земні орбіти, гоманівські переходи на навколоземних орбітах. Потім їй вдалося «витягнути» еліпс до орбіти Місяця, і навіть вдало загальмувати з виходом на навколомісячну орбіту. Після цього була траса Кондратюка. Потім було щось ще, а потім ще. Кілька безаварійних посадок на Місяць... а потім екран згас, Міра зняла з голови шолом і побачила стурбоване обличчя Тетяни.

Розділ 2. ВИКОП ПІД ПЕРИМЕТР

День ЧЕТВЕРТИЙ

– Ти не лягала! – звинувачувальним тоном заявила Янка.
– Ні, – зізналася Міра, прислухаючись до шуму у вухах.
Вона відпустила слизькі від поту держаки джойстиків і зняла ноги з педалей. «Босоніж? – здивувалася вона. – Коли це я встигла роззутися?»
Встала з-за столу і похитнулася. Тетяна негайно підставила плече.
– Я думала, що ти пізно лягла, – сказала Янка. – Тренувалася на півсили, вважай, «пошепки», щоб не розбудити, а ти…
– Все добре, – пообіцяла Міра, натягуючи боти. – Просто трохи хитає.
Її не просто «хитало». У горлі пересохло, язик розпух, а губи, здається, обвітрилися. Зневоднення? Вона дісталася до лавки на Янкиному камбузі і важко плюхнулася на сидіння. Поглянула на годинник: пів на восьму. Так, ніч вона втратила. Зате скільки знайшла!
– Налий мені чаю, будь ласка.
– Тости? Сир? Вудженина?
– Просто чаю. Чомусь нудить. Напевно, занадто довго в космосі бовталася…
Тетяна скривилася, але Міра і без цього розуміла, що жарт вийшов вимученим і зовсім не смішним.
Але сенс у ньому був: після неосяжних космічних просторів кухня здавалася тісною. Мірі хотілося втягнути голову в плечі, щоб не вдаритися об стелю.
– І довго ти збираєшся триматися в такому режимі? – осудливо запитала Янка.
Міра зробила великий ковток чаю і поперхнулася. Тетяна простягнула руку, щоб вдарити по спині, але Міра відсторонилася і сипло повторила:
– Все добре. Навіть чудово. Здається, у нас з'явилася позитивна програма. Всі пазли складені. Дечого не вистачає, але ці подробиці зараз дізнаємося у Марковського. Він ще не приходив?
Тетяна похитала головою, і Міра зробила ще один ковток. У голові потроху прояснювалося. Губи вже не здавалися такими сухими. «Зневоднення, – подумала Міра. – Потрібно увімкнути на симуляторі будильника: перерва кожні три години. Хоча б на п'ятнадцять хвилин. Інакше сконаю, і ніякої користі від цього не буде...»
– Що вчора було? – запитала вона.
– Нічого цікавого. Екскурсія так собі. Коридори, лабораторії, кілька цехів. Лід у підземеллі… думала, що це буде щось вражаюче, на кшталт печерам в Солотвино чи Соледарі. Але це більше схоже на галерею висотою два-три метри. Під ногами лід, над головою – порода. Вхід тільки у скафандрах. А парочка Влад і Вілена – приємні люди. Почастували кавою… медом, печивом. З таким ентузіазмом розповідали про свої бурові ідеї, що за версту видно: міські божевільні. Ні хріна не можуть, але, Святий Космос! – з яким захопленням вони мріють!..
Міра схвально кивнула:
– У світі є тільки ти і твої мрії. Головне, померти першим.
– Точно! – погодилася Янка. – Я так і подумала, коли їх слухала… Чуєш?
– Так, вірно. Марковський йде.
Це дійсно був він. Усміхнений, квітучий, з безтурботним цинізмом молодого, зростаючого організму.
Міра дозволила йому поснідати, а потім запитала:
– Як ти до нас потрапляєш? Чому тебе не відстежують пошукові системи? Перебувати на нашому поверсі заборонено.
Він похитав головою:
– Пошукові системи не відстежують свого творця. І від мене тут немає замків. Все, що стосується програм і електроніки, – під моїм контролем. А що? Прийшов час ховатися від Шерифа?
– А ти вмієш зберігати таємниці?
– Ні, звичайно, – розплився в посмішці Степан. – Самі бачите, всі плітки Місяця, як на духу. Щирість, моє друге ім’я.
– Доведеться навчитися, – суворо сказала Міра. – І сьогодні мої питання не про плітки.
Марковський знизав плечима:
– З якої області питання? Я вузький фахівець…
– Питання з твоєї спеціальності.
Він розсміявся.
– У вас секретні питання з орбітальної механіки?
– Так. У мене секретні питання, які можуть вирішити всі твої проблеми.
Відсміявшись, він витер тильною стороною долоні очі і сказав:
– Ви – правильні дівчата з елітного ліцею Адміністрації Президента. Чим адміністратор може допомогти фахівцю з теормеху?
– Мабуть, правильними питаннями?
Степан подивився на годинника і невдоволено мовив:
– Втрачаємо час. Запитуйте. В орбітальній механіці крім математики нічого немає, а «секретна математика» – це щось схоже на «чорне світло».
– Питання перше, – сказала Міра. Вона відчувала себе відпочилою. Очі більше не «свербіли», і позіхати не хотілося. – Чому з рейкотрона не можна відправити контейнери Фаросу?
Степан не став приховувати здивування. Мірі здалося, що він очікував чогось іншого.
– Що за примха? Навіщо відправляти паливо слідом за Фаросом?
– Щоб вони заправилися і повернулися на Марс? – припустила Тетяна.
– Але у них немає палива, щоб зрівняти свою швидкість з контейнером, – поблажливо уточнив Степан. – Щоб паливо «наздогнало» втікача, контейнери повинні йти з естакади з величезною швидкістю. У десятки разів перевищуючи швидкість загиблої експедиції. Я можу в них «поцілити» з рейкотрону, контейнер пройде повз Фароса в півкілометрі, але який сенс? Вони навіть не встигнуть його побачити!
– Але теоретично таке можливо? – наполягала Міра.
Степан вже не приховував нудьги: простягнув руки вгору і потягнувся:
– Так, таке можливо.
– Отже, єдина проблема порятунку марсіанського проекту – це неможливість Фаросу загальмувати контейнер з паливом, що пролітає повз нього.
– Це не просто «єдина проблема», – передражнив Міру Степан. – Це нерозв'язна проблема. Це як «курка і яйце»: щоб корабель зрівняв швидкість з контейнером, що пролітає повз, йому потрібне паливо, але щоб отримати паливо з контейнера, корабель повинен стикуватися з ним, а значить, зрівняти швидкості!
Тетяна перевела погляд зі Степана на Міру. Вона теж не могла зрозуміти, до чого та хилить.
– А якщо на контейнер з паливом поставити реактивний двигун? – запитала Міра.
– Ви погано уявляєте, з яким прискоренням контейнер розганяється рейкотроном, – презирливо скривився Степан. – Реактивний двигун – це дуже крихка конструкція. Удару кувалдою вона не витримає.
– Ускладнюємо завдання! – спокійно сказала Міра. – Що заважає запустити контейнер разом з аварійно-рятувальним шатлом, який буде заправлятися в польоті з контейнера?
– Різниця в швидкостях, – втрачаючи терпіння, відповів Степан. – Якщо шатл вилетить одночасно з контейнером, то контейнер відразу полетить вперед, а якщо… стоп!
Він замислився.
– Спочатку запускаємо контейнер номер один, потім другий і третій, – підказала Міра. – Потім стартує шатл і слідом за ним запускаємо четвертий контейнер, швидкість якого, звичайно, більша за шатла, але бюджет швидкості дозволяє шатлу розігнатися до моменту зустрічі достатньо, щоб здійснити стикування, поповнити паливо з четвертого контейнера і продовжити прискорення, щоб наздогнати контейнер номер три. Стекова система: першим зайшов, останнім вийшов. Після стикування з третім, поповнивши паливо, шатл буде наздоганяти другий контейнер. І так далі... Шатл буде йти на безперервній малій тязі.
– Трасуюча розсилка контейнерів? – Степан похитав головою. – Це не відкриття. Проблема в законах. У юридичних законах. Ніхто не дозволить космонавту необмежено набирати швидкість в надії, що він жодного разу не помилиться зі стикуванням. Один-єдиний промах, і замість однієї загиблої експедиції, у нас буде дві.
– Це буде моє десяте запитання, – пообіцяла Міра, – але ти не відповів на третє. Така схема руху можлива?
Цього разу Степан мовчав довгу хвилину. Потім неохоче кивнув:
– Так. Теоретично таке можливо. Але ж потім рятувальний шатл повинен буде гальмувати, щоб зрівняти свою швидкість зі швидкістю Фароса. І гальмувати разом з контейнерами палива для цього корабля. Це складні розрахунки.
– Але «володар орбіт» впорається з цими розрахунками? – запитала глузлива Янка. – Вчора «дизайнер траєкторій» плакався, що набридло капусту по Місяцю розкидати, а сьогодні сумнівається у своїх можливостях залити паливом Сонячну Систему?
– Четверте питання, – оголосила Міра. – Як скоро космонавти Фаросу втратять можливість такої допомоги?
Степан знизав плечима:
– Я не можу відразу відповісти. Це потрібно порахувати. Вже зараз я бачу більше десятка варіантів, і серед них потрібно відшукати оптимальний, а вже за оптимальним… Але, Міра, це маячня! Запевняю тебе, при всій теоретичній можливості такого проекту ніхто цього робити не буде! Нам просто не дозволять.
– П'яте питання, – продовжувала Міра. – Що потрібно тобі пообіцяти, щоб ти негайно, прямо зараз зайнявся цими розрахунками?
Тепер Степан навіть не намагався приховати свою розгубленість.
Він перевів погляд на Тетяну:
– Ну, хоч ти скажи своїй подрузі, що це маячня! Теоретичні дослідження, які ніколи не будуть застосовані на практиці – це дуже дурне заняття.
– Мою подругу в Гетьманаті називали «бульдозером Овертона», – меланхолійно розмішуючи цукор у чаю, відгукнулася Тетяна. – Краще за неї ніхто не проходив ланцюжок: неможливе – прийнятне – популярне. Вважай, це її царина.
– Наприклад?
– Можна і приклад, – кивнула Янка. – Тільки за рахунок часу твоєї роботи, а не за рахунок часу наших питань. Добре?
Степан покірно розвів руками.
– Я слухаю.
– Уяви висадку ранньою весною в Патагонії: вологий холодний вітер, два рюкзаки під ногами, над головою – небо, а попереду – рік. І ось як хочеш, так і живи. Уявив?
– Не впевнений, – здригнувся Степан.
– А ти, Міра, йди. Ти там була, тобі буде нудно.
– Нічого, я послухаю, – посміхнулася Міра. – Сушняк катує. Чаю хочу.
І відібрала чашку у Тетяни. Та не заперечувала.
– На півночі – темніє ліс, на півдні – вилискує сріблом річка, – продовжувала Янка. – На самому горизонті: темна смужка лісу і срібляста смужка води. Плоска поверхня. Отже, з висоти людського зросту дальність горизонту п'ять кілометрів. П'ять кілометрів до лісу, і п'ять кілометрів до річки. Спостерігач у центрі десятикілометрового відрізка. Поки все зрозуміло?
Степан кивнув. Він щосили вдавав байдужість, але Міра була упевнена, що Янка бачить його наскрізь. І якби відчувала, що йому не цікаво, не стала б розповідати.
– Група розділилася: семеро людей пішли до лісу, вісім – до річки. П'ятеро залишилися неподалік від місця висадки. Лісовики знайшли хатинку з колодязем, дрова і живність. Їм здавалося, що це нечуваний успіх. Житло, вода, їжа і паливо. Тим, хто пішов до річки, теж поталанило: вони знайшли міцну юрту-яган і затони, повні риби. Посмішка фортуни: житло, вода, їжа. І паливо є: очерет, сушняк, топляк...
– Ну, а ті, що залишилися? – не втримався Степан.
Міра підтягнула до себе тарілку з бутербродами і приступила до сніданку, думаючи про своє, слухаючи розмову через слово.
– Ми знайшли тріщину у вапняку, яку всього за три дні роботи вдалося перетворити на затишний і надійний притулок. Неподалік виявилося торфовище, за ним – гаї аличі, шовковиці, вишні. Знайшли кілька земляних нір з дикими бджолами, безліч гнізд з птахами. Бачили видру і ондатру... Можеш уявити, яка через тиждень почалася сварка, куди переселятися загону! Лісники тягнули до лісу, рибалки – до річки. І тільки Міра наполягала на тому, щоб нікуди не йти, облаштовуватися тут, в прямій видимості від місця висадки. А раптом хтось захворіє, і знадобиться негайна евакуація?
– І хто ж переміг?
– А ми не про перемогу, – нагадала Тетяна. – Ми про стартову «безглуздість» ідей Мирослави. Лісовики і рибалки не могли зрозуміти її впертості: як можна залишатися на продуваному всіма вітрами полі, без чистої води, дров і їжі? Хтось навіть бовкнув: «несповна розуму». З нашої п'ятірки двоє пішли: одна дівчина вирушила до лісу, а хлопець пішов з рибалками.
– Вас залишилося троє!
– Так, троє. За літо ми насушили торф'яних цеглин і отримали паливо на зиму. Назбирали мед, заготовили про запас солодощі та сухофрукти. Знайшли підземне джерело води і провели його до себе в печеру. Там же влаштували туалет, душ і ванну кімнату. У нас навіть була своя сауна! А ще обладнали місце торгівлі: рибалки міняли свою рибу на дрова і дичину лісовиків. Чи треба казати, що обом сторонам здалося зручнішим крамувати посередині, ніж пертися під вантажем один до одного? Зрозуміло, ми брали відсоток за обслуговування торгового майданчика. В'ялили м'ясо, сушили рибу. За всіма розрахунками, продуктів нам мало вистачити до весни, а там і кінець магістратурі. Нам було ситно, затишно і весело.
– Але прийшла зима?.. – припустив Степан.
– Вірно, – посміхнулася Тетяна. – Прийшла зима. І раптом з'ясувалося, що зігріти патагонську юрту-яган принесеними дровами неможливо. Хлопці просто почали мерзнути. Двоє важко захворіли, прийшли до нас, ми їх відвели на евакуацію. А в лісі дрібна живність зникла, натомість прийшла зграя вовків зі своїми уявленнями про те, кому бути зверху в харчовому ланцюжку. Сталося кілька сутичок. Трьох наших сильно поранило. І знову евакуація. І та ж проблема з паливом: дров, начебто, в надлишку, але хатину дідька лисого прогрієш. І їжі не густо...
– І тоді? – поквапив Степан.
– І тоді вони прийшли до нас. І раптом з'ясувалося, що «марення» Мирослави виявилося безальтернативним порятунком: якби група не розпорошувала сили, то і барліг обладнали б на всіх, і торф'яних цеглин насушили б більше, і продуктів заготовили б достатньо. Міра погодилася «потіснитися», але з умовою, що «прибульці» визнають її лідерство, складуть графік розподілу продуктів і раз на три дні будуть полювати і рибалити.
– А вони?
– А вони послалися на «право сильного» і вважали, що і без Міри чудово впораються. Спочатку нас ці зазіхання не дуже турбували: на той час наша барлога перетворилася на добре укріплений лабіринт, в якому ми б витримали облогу місяць або два – вода, їжа, тепло, всього було вдосталь. Але нас зрадили, наша подруга відкрила комуністам прохід.
– Чому «комуністам»?
– А як інакше назвати бандитів, які хочуть відібрати і розділити?
– Так, це зрозуміло. Але вас зрадили. Як це, коли зраджують?
Тетяна щось хотіла сказати, але зупинилася. Потім безпорадно подивилася на Міру.
– Це було так дивно, що навіть не боляче, – відповіла Міра. – Це такі відчуття, які зрозумієш, тільки якщо спробуєш сам. Але я б не радила...
– Але як ви зміркували ладнатися до облоги? Тобто крім припасів палива і продуктів, ви ще й робили лабіринт?
– Так, – сказала Міра. – Це був основний план. Був і резервний, план «Б». План «С» теж був, але до нього черга не дійшла.
Степан мигцем глянув на годинник, потім зчепив пальці в замок і закинув руки за голову.
– Не сумніваюся, що якби цю історію розповідала сторона, що програла, то багато чого прозвучало б інакше. Але на Місяці я бачу тільки вас, і ваша версія справляє враження. І все-таки орбітальна механіка дуже далека від завдань виживальників у Патагонії.
– А ми говоримо не про завдання, – нагадала Міра. – Мова про мою репутацію фіксера. Якщо вдасться повернути Фарос, троє на цій Станції перейдуть з категорії невдах до категорії героїв.
– Це хто ж?
– По-перше, ти. Ти будеш вирішувати завдання свого рівня. Щось підказує, що розрахувати швидкість і траєкторію трасуючого трафика палива – непроста справа. По-друге, Когут. Він полетить на Марс, оскільки туди повернеться життєзабезпечення. А Міха стане славетним пілотом крейсера, тому що врятує космонавтів, які гинуть.
Степан скривився:
– Тільки не Міха. Він з Маріуполя.
Міра подивилася на нього з подивом:
– А до чого тут Маріуполь?
Степан підвівся і струсив хлібні крихти прямо на підлогу.
– Тобі потрібно було дізнатися, хто ті двоє, які ось-ось увійдуть в пояс астероїдів. Як відомо, геймовер у деталях…
Міра хмикнула. Потім все-таки запитала:
– І хто ж ці двоє?
– Хлопець і дівчина, обидва – мкади, – сказав Степан. – ESA в рамках програми розрядки міжнародної напруженості довірили цей політ МКАДу, ну, а у них як завжди, все через дупу. Ви можете пообіцяти Михайлу очолити міжзоряну експедицію, а можете розбити йому голову або втопити… але він не полетить рятувати мкадів. Навіть не думайте про це.
Міра вловила співчутливий погляд Тетяни. «Не смертельно, – подумала вона. – Але болісно…»
– З Когутом теж не влучили. Він з Бахмута. І на власні очі бачив, як фашисти перетворювали місто на звалище будматеріалів. А Гіцба з-під Києва. Ірпінь, здається. Вас, дівчата, ніхто не підтримає. Адже вам, крім пілота, ще потрібне паливо. Дуже багато палива. І естакада. Можливо, що не одна. Тому що трафік передбачається дуже щільним і ремонтники можуть не встигати за зносом напрямних...
Уже в дверях Степан зупинився і кинув погляд на пригнічену Міру. Напевно, щоб хоч трохи згладити різкість, додав:
– Проте, ви мене зацікавили. Протягом години надішлю на пошту відповідь на четверте питання. На п'яте відповім теж.
І пішов.
«Тобто скаже, скільки у нас часу, і що потрібно, щоб він взяв участь у проекті, – переклала для себе Міра. – Можна вважати, початок покладено»…

***

Міра якраз закінчила розводити по місцях орбітальне угруповання супутників зв'язку, коли пролунав сигнал пошти. Вона вимкнула симулятор, приклала долоні до пекучих очей і тільки через хвилину придивилася до повідомлення.
Степан повідомляв, що у них залишалося три доби, щоб почати відстріл контейнерів з паливом, і десять діб, щоб запустити крейсер. Але з крейсером краще поспішати: чим раніше його відправити, тим еластичнішим вийде графік дозаправок. Через десять діб, якщо нічого не робити, Фарос з куполом для Марса і мкадовським екіпажем буде втрачений безповоротно. «Чим швидше відправимо крейсер, тим менше йому знадобиться прискорення».
«Дуже мало часу», – зробила висновок Міра.
У другій частині листа Степан сповістив, що він у справі: «нічого не потрібно. Тема цікава сама по собі».
Була ще й третя частина: «потрібне паливо. Рідкий водень і кисень. Багато. Для початку дві тисячі тонн. І скласти заявку на естакаду. Протягом найближчих сімдесяти годин потрібно почати відстріли. Потім буде пізно».
Міра подивилася на годинник: наближався полудень. Тридцять годин без сну. «А попереду ще сімдесят... – невесело подумала вона. – Без стимуляторів не обійтися. Ефедрон, метилон, амфепрамон... Ні. Потрібно щось потужніше...»
Це могло стати проблемою. Звертатися до Гіцби не можна: по-перше, Олена певно відправить за дозволом до Шерифа. По-друге, знаючи, що Міра сидить на стимуляторах, заборонить польоти.
Можна відразу йти до Шерифа. Якщо вдало розіграти його мрію про Марс, він дасть розпорядження Гіцбі. Але в цьому випадку Олена все одно буде знати про стимулятори, і про тренувальні польоти можна буде забути.
Крім того, якщо про проект будуть знати Когут і Гіцба, то буде знати і Михайло. Але він з Маріуполя. А значить, неминуче почне гальмувати проект, навіть до відвертого саботажу...
Ні. Це все не годилося. Міру цікавили тільки стовідсоткові рішення. Рішення, які не залежать від настрою «милих» людей.
Так що з усього набору варіантів лишався тільки один.
Міра попросила Систему знайти майора Дадлі. Номер приміщення відразу з'явився на екрані, Міра, намагаючись не думати про наслідки, натиснула кнопку виклику.
– Гарант слухає, – глузливо відгукнувся Дадлі.
– Вам ще потрібен спаринг? – запитала Міра і відразу уточнила: – Поки що тільки боротьба.
Джон Дадлі потер перенісся і відповів:
– Так, потрібен. Але нізащо не повірю, що ви надасте нам це задоволення безкоштовно.
Міра знизала плечима:
– Не безкоштовно, але ціна для вас незначна.
– А конкретно?
– Краще при особистій зустрічі…
Вони домовилися через двадцять хвилин зустрітися в спортзалі рівня «мінус три» і перервали зв'язок.
Міра замислилася: мабуть, саме час повідомити про свої наміри Адміністрацію. Що б далі не сталося, події сніжною грудою будуть зростати і чіпати все більше людей. Робити все самотужки, не посвячуючи в плани головних гравців своєї команди, не просто нерозумно – злочинно. Якщо щось піде «не так», відповідальні особи, принаймні, будуть розуміти, що відбувається. А якщо все вийде, то Україна стане монополістом у дослідженнях космосу.
«Мабуть, так і напишемо», – подумала Міра, вирішивши, в якій формі надіслати особисте повідомлення реал-президенту.
«Важливо, терміново, – надрукувала вона. – Доповідна записка від магістра Гетьманату Мирослави Горобець. Знайдена можливість порятунку Фароса за допомогою рейкотрона. Якщо проект виявиться успішним, місячні естакади набудуть значення і важливості. Слід знайти можливість якнайшвидше придбати контрольні пакети акцій місячних естакад, тоді Україна стане монополістом у космічних перевезеннях. Готова надати вичерпні пояснення в будь-який зручний для вас час. Починаю діяти через сімдесят годин. З повагою».
Вона уважно перечитала повідомлення кілька разів. Начебто без зайвих слів, емоцій і тиску. Хочете – робіть, не хочете – просто знайте, що відбувається.
Поміркувавши ще кілька хвилин, Міра вставила слово «таємно» після «терміново», додала фразу «кураторів зі своїми планами не знайомила» і відправила повідомлення по шифрованому каналу зв'язку. Тепер до неї ніхто не причепиться, що займалася «партизанщиною», діяла поодинці.
Про всяк випадок перед відключенням запаролила термінал і вийшла в коридор.
Тетяну знайшла в спальному кубрику, чомусь насуплену і незадоволену.
– Не хочеш розім'ятися? – запитала Міра. – Йду до гарантів на їх кісточках пограти.
– А рубатися з ними дозволиш? Добре було б кого-небудь порубати в капусту...
– Тільки не сьогодні. Це буде нашим аварійним планом.

***

«Гаранти» зібралися в конференц-залі. Міра нарахувала сімнадцять осіб. На великому екрані красувався борцівський зал. Голема кудись прибрали. Тільки стіни з ударостійким покриттям і сам «килим»: синій з жовтою окружністю борцівського майданчика і жовтим колом у центрі.
«Голема забрали, щоб не займав місця, – подумала Міра. – У залі я буду боротися, а звідси вони будуть спостерігати за сутичкою».
Хтось із середини прошипів щось глузливе. Хлопці в залі добродушно зареготали.
Міра насилу розібрала: «Got a small partner».
«Поруч із такими слонами я і справді «замала», – подумала Міра. – Що ж тут ображатися...»
– Тільки українською, – гучно скомандував майор Дадлі. – Першим піде сержант О'Брайн. Нехай сам перевірить розмір супротивника.
Міра оцінила тактовність Дадлі, але зараз її турбувало зовсім інше.
– Насправді, я у справі, майор, – сказала вона. – І більше однієї показової сутички не обіцяю. У нас є можливість обговорити плату за мій виступ без зайвих вух?
Замість відповіді Дадлі вивів дівчат у коридор подалі від конференц-залу, і тільки біля відсічної двері сказав:
– Слухаю.
Тетяна зайняла позицію на рівні камбузів, тому Міра була впевнена, що їхню розмову ніхто не почує.
– Мені потрібен потужний стимулятор. Я не спала тридцять годин, і мені необхідно протриматися ще три доби.
Джон Дадлі хвилину уважно розглядав її, потім сказав:
– Як я розумію, питати, чому ви не звернетеся до своєї медчастини, марно?
Міра стиснула губи, але все-таки відповіла:
– Все дуже складно.
Майор Дадлі кілька разів переступив з п'яти на носок і назад, знизав плечима і запропонував почекати кілька хвилин. Він зник за дверима одного з кубриків, але Міра не встигла навіть переглянутися з Тетяною, як він вийшов з блістером таблеток.
– Одну кожні п'ять годин, – сказав він. – І не більше двох діб. Як можна більше води, інакше похмілля переживете тільки в госпіталі з гемодіалізом. Підходить?
Міра взяла таблетки і уточнила:
– Які умови?
Дадлі посміхнувся:
– Умови прості: блістер ваш. Один двобій. Якщо перемагає мій боєць, з вас по герцю щодня, поки перебуваєте на Станції. Якщо перемагаєте ви, то на цьому все. Підходить?
– Чудово, – сказала Міра і передала блістер Тетяні. – Тоді не зволікаймо, кличте свого Брайана. У мене дуже багато справ…
– Сержант О’Брайн! – заревів майор прямо з коридору. – На килим!
– «Чистий» грепплінг, – уточнила Міра. – Ніяких ударів.
Майор Дадлі голосно повторив її умову, і через хвилину Міра вже була на татамі. Вона зняла боти, розім'яла кисті рук, плечі і шию. Тут все було так само, як і на її поверсі. Тільки замість голема стояв кремезний бритоголовий здоровань. Стояв і посміхався. Міцний, м'язистий хлопець. На голову вищий і в два рази важчий.
Міра швидко озирнулася, щоб оцінити відстань до стіни за спиною, і цей рух послужив сигналом до нападу. О'Брайн кинувся на неї, прагнучи придушити масою. Це було нерозумно, і через три секунди він це зрозумів.
Найкращою відповіддю на таку атаку зазвичай стає перекид назад з упором ногою в живіт супротивника. При вдалому перевороті опинишся в «маунті», звідки легко спертися ліктем на горлянку супротивника і закінчити двобій.
Але по опущених руках сержанта Міра бачила, що супротивник готовий до такого розвитку подій, тому пропустила під собою голову атакуючого і взяла шию на «гільйотину».
Теж не погане продовження, але тільки для випадків рівності ваги і фізичної підготовки. О'Брайн був упевнений у своїй шиї. Він тараном штовхав Міру до стіни, сподіваючись її притиснути і взяти масою. Він не врахував акробатичних навичок свого легкого, рухливого супротивника: Міра перенесла ногу на стіну, а через мить вже обидві ноги були на стіні. О'Брайн, не розуміючи, що коїться, – з цього положення він міг бачити тільки борцівський килим! – продовжував «тиснути», допомагаючи Мірі піднятися на стіну. А через мить Міра вже була у нього за спиною, але шия сержанта все ще була під «гільйотиною». Тільки тепер Мірі нічого не заважало «приспати» суперника, що вона і зробила.
О'Брайн навіть не встиг «постукати», Міра передпліччям перетиснула йому сонну артерію, і він знепритомнів. Вона відразу його відпустила, поклала обличчям вгору і поплескала по щоках.
Було чутно, як у конференц-залі хтось голосно вилаявся. Прибігли кілька солдатів, відсунули Міру і почали метушитися над О'Брайном. Втім, той одразу ж заворушився і захрипів.
Прийшов розгублений Дадлі. У нього були круглі очі, і він не знав, куди подіти руки: то гладив обличчя, то витирав долоні об штани комбінезона.
– Я вас дуже прошу затриматися, – хрипко сказав він. – Ви виконали всі умови, ви перемогли. Але буду дуже вдячний, якщо ви проведете хоча б ще один поєдинок.
Міра не бачила сенсу в цих вправах для тіла, але вигляд військового, що просив, змусив її замислитись. «На станції у нас немає союзників, – подумала вона. – Нам абсолютно ні на кого покластися»...
– Міра! – покликала з коридору Янка. – Тебе кличе Гіцба. Питає, що сталося?
Міра підійшла до терміналу.
– Що там відбувається? – запитала стривожена Олена. – Ніч не спала, тепер в гостях у амерів, а пульс…
– Невеликі спаринги, – рівним голосом сказала Міра. Вона й справді навіть не задихалася. – Немає приводу для занепокоєння. Тільки спорт.
Гіцба відключилася, а Міра стривожилася. Зрадницький комбінезон доповідав у медчастину про її стан. Вона якось випустила з уваги, що Гіцба стежить за кожним її кроком і цієї ночі точно знатиме, що вона не спить другу добу.
Міра повернулася до майора Дадлі і запропонувала:
– За оренду двох комбезів можу провести ще один бій.
Обличчя Дадлі на мить застигло, але він швидко збагнув:
– Ви збираєтеся приймати тоніки таємно від медчастини. Але ваша «шкіра» передає в лазарет повний набір ваших фізіо-показників. Гіцба легко зрозуміє, що ви не спите. І відразу збагне, що ви на тоніках... Дивно, що комбінезони ви відразу не включили в список оплати.
Міра шанобливо кивнула головою. Тепер вона відчувала себе дурепою.
– А ще вам знадобиться плед, – вкрадливо вів далі Дадлі. – Тому що коли ви знімете зареєстровану «шкіру», в лазареті пролунає сигнал тривоги: відсутність пульсу у космонавта! І Гіцба вам відразу зателефонує. Ви скажете, що звикли спати голою, і покажете плед. Бог свідок, що мої поради, плед і друга «шкіра» варті ще двох схваток.
– Однієї! – поправила Міра. – Поради я вже отримала, а ваш армійський плед викличе у начмеда більше питань, ніж відсутність у мене пульсу.
Вона повідомила розміри костюмів, для себе і Янки, а майор Дадлі діловито уточнив:
– Це тільки у разі вашої перемоги. Якщо програєте, костюми залишаються у мене, а ви вдвох щодня будете приходити до нас на спаринг з фехтування. По дві годині на день. Погоджуєтеся?
Міра кивнула і відійшла в «свій» кут борцівського залу.
Через хвилину «килим» очистився від спостерігачів, – всі перейшли до екрану в конференц-залі, – залишився довготелесий суб'єкт, який не виглядав борцем, але Міра добре знала, як небезпечні довгі руки.
Верзила не став поспішати: зняв боти, розім'явся, кілька разів впав на спину і повернувся в стійку підйомом розгином. Чудова координація і пластика. Міра уважно стежила за його діями, намагаючись вгадати його реакції і переваги.
Нарешті, він ступив всередину жовтого кола і супротивники закрутилися в «танці» по килиму, вивчаючи один одного, роблячи оманні рухи руками, часто змінюючи стійку.
Міра розуміла, що затяжна боротьба на руку супротивнику: «фізуха» на його боці, вона втомиться раніше, і тоді він реалізує свою фізичну перевагу.
Міра зробила вигляд, що знову атакує шию. Суперник передбачувано зробив крок назустріч, щоб заблокувати їй руки, але вона вже схопила його опорну ногу і скрутила п'яту. Це був класичний «Хілл Хук». Велетень завив і застукав долонею по килиму. Міра негайно відпустила.
З конференц-залу долинала вишукана лайка англійською. Голос майора Дадлі перекривав шум голосів. Міра трохи розібрала, але, здається, майор був вкрай незадоволений підготовкою своїх солдатів: «You idiots are losing to a girl!»
Міра допомогла солдату встати на ноги і «передала» його майору Дадлі. Велетень, кульгаючи, вийшов у коридор.
– Хочете ще одну спробу? – втомлено запитала Міра.
– Благаю! – зізнався Дадлі. – Давайте зі мною.
– Що ставите? – без натяків запитала Міра.
– У нас є реголіт, сонячні батареї, можу дати попрацювати з телескопом, гідролізер…
– Гідролізер? – зацікавилася Міра. – Яка продуктивність? Потужність?
– Триста тонн на добу! – гордовито сказав Дадлі. – Можу здати в оренду на тиждень. У нас великі запаси палива, навряд чи найближчими днями включимо.
– Одна сутичка проти тижневої оренди гідролізера! – заявила Міра. – І запускайте сьогодні! Мені завтра знадобиться паливо.
– Ваші два комбінезони і дві години шаблі проти тижневої оренди мого гідролізера, – підбив підсумок майор.
Мірі здалося, що вона сформулює краще:
– Якщо я вас покладу, у мене залишаються дві «шкіри» і тиждень оренди гідролізера, а якщо програю – дві години спарингу на день з фехтування поки не з'їду з Бази. Правильно?
– Так. Згоден.
– Тоді мені знову потрібно з вами утаємничиться.
Дадлі знизав плечима, і вони знову опинилися біля відсікаючої двері. Міра переконалася, що Тетяна стежить, щоб ніхто не підслухав, і запропонувала:
– Якщо вам обов’язково втримати престиж перед підлеглими, можу поступитися. Тільки «шкіра» і гідролізер все одно мої.
Дадлі щосили стиснув зуби. М'язи на вилицях скрутилися вузлом, а ніздрі розширилися. Було видно, яких зусиль йому коштувало стриматися. Тетяна залишила свій «пост» і з занепокоєнням підтягнулася ближче.
Міра зупинила її рукою.
– Це не насмішка, – швидко сказала вона. – Я знаю, що таке дисципліна. І я насправді хочу вам допомогти. Прошу вибачення, якщо мої слова здалися знущальними.
Дадлі шумно видихнув і кивнув:
– Вірю. Але піддаватися мені не потрібно. Хочу побачити межу своїх можливостей. Чорт забирай! Я не вірю, що зі мною впорається дівчисько. Це неможливо!
– Тоді питань більше немає, – легко погодилася Міра. – Ви дозволите на хвилину заглянути в один з ваших гальюнів? Була безсонна ніч, мабуть, сильно захопилася чаєм...
– Звичайно, – кивнув Дадлі. – Чекаю на килимі.
Міра знаком покликала Тетяну, і вони зайшли в найближчий кубрик.
– Укласти його буде не просто, – сказала Міра. – Допомагай.
Янка ні про що не питала. Міра відкачала половину ртуті з комбінезона, і вони «сховали» мішок у туалеті.
Тепер її противником був сам майор Дадлі. У цьому була логіка, але ще більшим здавався ризик. Тепер у Міри просто не було вибору: затягувати сутичку вона не могла, тому що з «такою вагою» – без половини обважнювача комбінезона, – вона ставала легкою здобиччю досвідченого борця. Не в переносному сенсі «легкою», а в самому, що ні на є, буквальному, фізичному сенсі.
Тому як тільки Дадлі зробив крок назустріч, Міра високо підстрибнула, перевернулася в повітрі і простягнула руки до голови майора Дадлі.
Але той не зганьбив людську расу, наочно показавши різницю між людиною і роботом: Дадлі відразу присів і навіть зігнув руки в ліктях, щоб не дати Мірі можливості схопити руку. Але і Міра знала, що їй протистоїть людина, а не машина: залишаючись в положенні «вниз головою», вона відштовхнулася від стелі ногами і шулікою впала на майора.
Такого він не очікував. Інстинктивно виставивши перед собою руки, щоб захистити голову від налітаючого супротивника, майор «віддав» руку, і Міра тут же «оформила» важіль ліктя.
Дадлі заричав, намагаючись силою випрямити руку, але біль був сильнішим. Міра не хотіла його калічити. Дозволити майору втратити авторитет перед бійцями теж не хотілося. Розуміючи, що рука вже травмована, і в разі продовження сутички вона зможе впоратися з одноруким супротивником, Міра негайно відпустила майора, відкотилася від нього і стала в стійку.
Майор продовжував стояти на колінах, притримуючи понівечений лікоть. Похитав головою і постукав по килиму здоровою рукою. У конференц-залі стояла така тиша, ніби солдати раптом перестали дихати.
Міра шанобливо вклонилася супротивнику, взула боти і вийшла в коридор. До неї негайно приєдналася Тетяна з мішком ртуті під пакетами з трофейними костюмами. Вони швидко пройшли до відсічних дверей і за хвилину були у своєму коридорі.
Тетяна кинула речі і обійняла подругу:
– Йошкин кіт, ну ти звірюка! – із захопленням сказала вона. – Ти їх усіх поклала! І відбила паливо для нашого проєкту! Фантастика! А друга пара костюмів навіщо?
Але замість відповіді Міра знесилено сповзла на підлогу, притулившись спиною до стіни.
– Не поспішай, подруго, – прошепотіла вона. – Дай віддихатися. Щось я не дуже вправно впала зі стелі. Якось невдало згрупувалася. Шию трохи пошкодила…

***

Міра сиділа на підлозі. Без половини ртуті в комбінезоні вона здавалася собі висохлою і невагомою. «Ну, так, – подумала вона. – Я вдарила Дадлі не вагою, а масою. Він просто розгубився. А розгубився, бо такого не бачив. Ще б пак, ніхто такого не бачив. Пощастило, що відпрацьовувала цей фінт із големом. Просто пощастило…»
Тут же, у коридорі на підлозі, Янка хвилин десять розтирала їй шию. Потім вони повернули ртуть у комбінезон і пішли обідати.
Зварили пельмені, відкрили консерви з кабачковою ікрою, додали зерна кукурудзи…
Міра прийняла першу таблетку з блістера, відвойованого у «гарантів», і запитала:
– Коли я покликала тебе на змагання, ти здалася засмученою. Що сталося?
Тетяна зробила великий ковток соку і неохоче зізналася:
– Досліджую долі відрахованих і випускників Гетьманату, і те, що бачу, мені дуже не подобається.
Міра промовчала, чекаючи продовження.
Але Тетяна «згадала» про морозиво і довго зволікала з вибором варення, яким збиралася поливати пломбір.
– Що тобі не сподобалося? – через кілька хвилин запитала Міра.
Цього разу Янка відповіла одразу, не вагаючись:
– Поки що не можу сформулювати. Просто відчуття, що нас навчали зовсім не тому, що обіцяли. Якась жахлива маніпуляція.
– До біса формалізацію, – нахмурилася Міра. – Наприклад?
– Тенденція: чим пізніше людина залишила Гетьманат, тим складніше її відшукати. А те, що вдається знайти, більше схоже на агентурну легенду, ніж на реальне життя.
– Ось як? – ввічливо «засумнівалася» Міра.
– Татаренка пам’ятаєш?
– Твого Сергія?
– Він не мій! – спалахнула Янка.
– Вибач, – Міра приклала руки до грудей. – Вирвалося випадково. То що з ним?
– Я була впевнена, що він в ескадрі, яка блокує Китай, що перебуває під санкціями. Ну, знаєш, підводний човен, самітне плавання, все таке… Так ось, його там немає і ніколи не було! Моремани-солісти зробили групове фото минулого року. Я знайшла кількох знайомих і безпосередньо зв’язалася з ними – Татаренка вони не знають. Але я точно пам’ятаю розсилку деканату: Сергій розподілився в далекосхідне морське угруповання. Виходить, деканат брехав? Але навіщо?
– Серьожка дружив з Владом, – нагадала Міра. – Може, він щось знає?
– Уяви собі, з Владом я теж зв’язалася! І він теж впевнений, що Татаренко в одиночному плаванні: на своєму підводному човні полює за китайськими танкерами у Філіппінському морі. Ось, дивись…
Вона простягнула планшет. Міра хвилину розглядала міцного, підтягнутого хлопця, в якому неможливо було впізнати «гладкого Влада» з вступних іспитів. Хлопець стояв на сірій «бочці», через яку легко перекочувалася слабка хвиля. Він підставляв обличчя небу і, здавалося, був цілком задоволений життям.
– Ніколи не розуміла, як цей «бідон» може зупинити танкер водотоннажністю в півмільйона тонн… – поскаржилася Янка, заглядаючи на планшет через плече Міри.
– У них піро-нитки з ультразвуковими детонаторами, – пояснила Мірослава. – Розкидають перед танкером, за годину значна частина намотується на вали гребних гвинтів. Потім по воді надсилається сигнал, і гвинти акуратно відрізаються від вала.
– А якщо підійде сторожовий корабель?
– У них дуже багато піро-ниток, – терпляче уточнила Міра. – Вистачить на кілька сторожових катерів. «Бідони» полюють зграями. Тож можуть знерухомити будь-який ескорт.
– А далі?
– А далі у капітана танкера невеликий вибір: або дрейфувати з повною впевненістю, що допомога не прийде, – він же чудово знає, що його судно під санкціями! Або надсилати SOS береговій охороні. Тоді судно разом із нафтою буде конфісковано й продано з аукціону, гроші – до казни держави, що «надала допомогу», капітана – до в’язниці, а команду розвезуть по консульствах – нехай забирають своїх «піратів». Все як під час блокади Чорного моря, поки Адигея не позбулася окупантів, а Грузія не відновила територію.
Розмова на деякий час перервалася. Дівчата кожна думала про своє. Це були звичні для них хвилини, коли відчуття єдності ставало тим сильнішим, чим довше тривала тиша.
Нарешті Янка запитала:
– Як шия?
Міра покрутила головою й вирішила, що обійшлося: не тягнуло, не «стріляло» й не боліло.
– Візьми, будь ласка, під свою опіку паливо й естакаду, – попросила вона. – Гідролізер має почати працювати зараз і працювати цілодобово. Спробуй домовитися з Дадлі, щоб він кредитував нас паливом у рахунок продуктивності свого гідролізера. З’ясуй, у які баки його потрібно залити, і як доставити до рейкотрону. Ну, і сама естакада, звичайно. Нехай Степан надає таблицю векторів запусків. Ідеально відправити перший контейнер сьогодні. І стріляти безперервно, поки не злетить шатл.
– Коли звіт?
– Ніяких звітів! – трусонула головою Міра, і зойкнула: все ж таки, ще боліло. – З цієї хвилини ти – директор проєкту. Ні перед ким не звітуєш, все робиш сама. З’ясуй, як оформити заявку, хто дає допуск, хто налаштовує рейкотрон. Візьми на себе всю технічну сторону справи та її документальний супровід.
– А ти чим займешся? – запитала цікава Янка.
– Пошуками пілота. Щось підказує, що нас чекають великі труднощі в цьому питанні. Якщо так поталанило з паливом, то уявляю, яка біда чекає з пілотом. Закон збереження удачі, знаєш…

***

Вона зачинилася у «своєму» камбузі, встановила таймер на сигнал кожні дві з половиною години й знову занурилася у світ орбіт, маршрутів і траєкторій. Сьогодні все йшло простіше й швидше. На відміну від учорашнього дня, тепер вона точно знала, що потрібно робити і як. Зльоти, стикування, посадки. Доставка вантажів на орбіту, вибудовування угруповань супутників, зняття з орбіти угруповань супутників. І нескінченні стикування, стикування, стикування… якірні стоянки, швартування і знову стикування.
Через півтори сотні хвилин вона скинула з голови шолом і попленталася до холодильника. «Коли я знімаю взуття? – знову здивувалася Міра. – Я справді не можу пригадати, в який момент залишаюся без капців!» Вона досхочу напилася соку і повернулася до симулятора.
Після наступного сигналу «будильника» проковтнула таблетку, запила двома склянками мінералки і знову до симулятора. Вимкнула всю візуалізацію. Навіщо ці дурнуваті малюнки із зірками, Сонцем і планетами? При вирішенні завдань тільки відволікають. Астроштурман дає вступні дані: базова площина, напрямок на точку весняного рівнодення, кут схилення, апогей, перигей… вектор швидкості. Милуватися зірками – це на лавочці в парку, у космосі треба працювати! Стикування, стикування, стикування…
Через дві години знову щось продзвеніло.
Міра кинула погляд на таймер: ні, зарано. Незадоволено відключилася від симулятора і перевірила на моніторі, що там дзвонить. Вхідний дзвінок. По закритому зв'язку. Ого!
«Щось швидко», – насторожилася Міра.
Вона підтвердила з’єднання й придивилася до обличчя на екрані. Щось невловимо знайоме, але точно не реал-президент.
– Ви хто? – вороже запитала Міра.
Людина на екрані засміялася:
– Підросла, подорослішала, а вдача та сама!
І тут вона його впізнала:
– Дмитро? – вона навіть сплеснула руками, як колись комірниця Семенівна. – Та це ж наш улюблений обліковець!
На вступі Дмитро був коротко стрижений, тепер у цьому великому огрядному чоловіку з доглянутою зачіскою його було не впізнати.
– Обліковець? Ображаєш! – сказав він зовсім не ображеним голосом. – Тепер я – керівник офісу президента. Дмитро Йосипович Осика, до ваших послуг.
Міра насилу стримала презирливу мармизу: «керівник офісу» це щось поміж «подай-принеси» і спіч-райтером комюніке нікому не цікавих перемовин.
– Щодо моєї доповідної?
– Звісно, – одразу став серйозним Дмитро. – Уяви, тебе тут знають. І твоя доповідь наробила галасу. Наказали негайно з’ясувати подробиці й доповісти.
– Отже, самому Мельниченку не зручно зі школярем розмовляти?
Дмитро закотив очі й незадоволено пояснив:
– «Зручно». Це я сам напросився. Сказав, що у мене особистий контакт. У дружній, невимушеній обстановці дізнаюся більше подробиць…
– Зрозуміло, – невизначено промовила Міра.
– Міра, припини свої витівки! – гримнув на неї Дмитро. – Главком на іншому кінці світу. Річниця об’єднання Кореї. Там усі керманичі планети. Ти хочеш, щоб він їм сказав: «Не відкривайте шампанське, хлопці, мені треба з Мірою Горобець порадитися?»
Міра хотіла сказати, що тільки ідіот буде пити шампанське, коли держава може заробити трильйон грошей, але не наважилася. «Таки зігнули мене, тварюки, – з тугою подумала вона. – Адже п’ять років тому я б це сказала… Навіть рік тому б сказала…»
– Вибач, трохи захопилася.
– На те й молодість, – махнув рукою Дмитро. – У мене теж часу небагато, тож давай до суті. І май на увазі: що б ти не вигадала, я підтримаю. Тож будь обережнішою у своїх бажаннях!
Міра на секунду замислилася, потім за хвилину виклала свій план:
– Хочу наздогнати купол і засоби життєзабезпечення для марсіанської експедиції, що полетіли з Фаросом в пояс астероїдів. Для цього крейсеру доведеться йти з постійним прискоренням. Паливо безперервно підкидає місячна катапульта. Якщо вийде, рятуємо марсіанський проект, і, як приємний бонус, отримуємо нове застосування рейкотронів. Зараз вони пропонуються на ринку за собівартістю зі знижкою, але як тільки стане відомо про систему дозаправок у космосі, акції естакад злетять до неба. Якщо обережно, щоб не насторожити великих акціонерів, поквапитися, то держава або заробить трильйони євро, або стане монополістом у доставці вантажів по всій Сонячній Системі. Ну, і, звичайно, всі планети ляжуть у руки: замість багаторічних еліптичних траєкторій, будемо рухатися по плаваючій параболі з постійним прискоренням. На Марс за два-три дні. На Юпітер за два тижні. Мені здається, варто ризикнути…
Дмитро знайомим жестом потер перенісся, потім невпевнено побарабанив пальцями по столу.
– Так, з тобою не занудьгуєш. Чим-чим, а масштабом планування ти завжди вражала.
– Завжди? – здивувалася Міра.
– Я стежив за тобою всі ці роки. Погодься, ти вчинила б так само, якби тобі трапилася людина, яка знецінила конкурс, на створення якого найкращі педагоги країни витратили значну частину свого життя. Ти знаєш, що після вашого вступного іспиту горіховий гай закрили?
Міра кивнула:
– Так, чула про таке.
– І конкурентів по магістратурі знесла…
– Знесла… – із сумом у голосі погодилася Міра.
– А тепер на святе, на формулу реактивного руху Ціолковського замахнулася! – з усмішкою продовжив Дмитро.
– Замахнулася… від сорому місця собі не знаходжу. – плаксиво сказала Міра, і вони обоє розсміялися.
– Що ж, як обіцяв, гарантую повне сприяння. Тож тепер про труднощі. Що заважає Україні стати лідером у космосі?
– Відсутність пілота, – не замислюючись сказала Міра. – У мене є план «Б», але він має сильний суїцидальний присмак. Тож пілот був би дуже доречним. А краще два, якщо з одним із них щось трапиться.
– Я передам наказ Когуту виділити для твого проєкту пілотів, тож із цим усе гаразд. Ще щось?
– Зв’язок з естакадою, цех з гідролізу, що працює безперервно, потрібно дуже багато палива. Потрібні контейнери для закачування палива, потрібна енергія, щоб працювала естакада… У мене нічого немає, і мені багато чого потрібно.
Їй сподобалося, як Дмитро кивав і акомпанував її словам постукуванням по сенсорному екрану планшета.
– Дякую, Дмитро. Ти знову мене виручаєш, – сказала вона.
– А ти знову не для себе дбаєш, – дуже серйозно відповів Осика. – Ще два слова, перш ніж розбіжимося, щоб займатися твоїми справами. По-перше, тримаймо зв’язок безперервно: якщо виникнуть проблеми – негайно дзвони, але крім цього обов’язковий зв’язок двічі на добу. Просто, щоб переконатися, що проблем немає, і все йде за планом.
– А друге?
– Друге, – він на мить замислився. – Ти звернулася до Адміністрації повз голову свого керівництва. Зазвичай це сильно напружує, але, сподіваюся, не в нашому випадку. Когут – адекватна людина, і він безпосередньо зацікавлений в успіху твого проєкту. Тож під час першої зустрічі з ним підбери слова втіхи, але помірковано, очей не опускай. Зрозуміла?
– Так, зрозуміла.
– Тоді до зв’язку…
Він відключився, а Міра ще хвилину приводила думки до ладу.
«Якось усе дуже легко виходить, – подумала вона. – Якщо вам здається, що доля почала посміхатися, отже саме час подбати про страховку життя…»
Вона зателефонувала Михайлу.
– Слухаю, – з ледь помітним напруженням у голосі відгукнувся він.
– Я б хотіла показати, що вмію, – сказала Міра. – Щоб швидше політати на твоєму шатлі.
Він зневажливо скривився, але пирхати не став.
– Добре. Приходь на поверх «нуль», сьомий кубрик. Подивимося на твою вправність.

***

Міра добре пам’ятала, як складала іспит з керування автівкою з чиновником департаменту дорожньої служби: жодної ініціативи, жодних питань, усе суворо за протоколом – ремінь, дзеркало, сидіння, ручне гальмо, поворотник… Не дай Небо інструктору запідозрити, що ти другий рік гаруєш по місту без прав.
Тому Михайлу вона не стала нічого пояснювати: просто сіла в запропоноване крісло, відрегулювала його висоту, щоб ноги зручніше лягали на педалі, пристебнулася, перевірила нейтральність джойстиків і наділа шолом.
Встигла здивуватися, наскільки звикла до свого обладнання: рукоятки джойстиків здалися незручними, педалі жорсткими («великий Космос, та вони ж скриплять!»), але тут послідувало перше завдання («зліт з Місяця і вихід на кругову орбіту»), і їй відразу стало не до порівнянь.
За першим завданням послідувало друге («витягнути орбіту в еліпс, щоб місячний перигей зрівнявся з апогеєм супутників Землі»). Потім третє: перетягнути з земної орбіти на місячну орбіту супутник зв'язку. Четверте: посадка на Місяць і екстрений зліт через аварійну посадку чужого шатла (щоб звільнити місце). Потім було п’яте, шосте, сьоме… Потім вона збилася з рахунку і просто тупо виконувала завдання.
Через дві години згадала, що не прийняла таблетку Дадлі і вже п'яту годину нічого не пила. Навіть подумала: чи не час обуритися? – зрештою, вона прийшла просто показати, що вміє, а не отримувати звання пілота року.
Але екран згас, вона зняла шолом з голови й побачила в кабінеті не одного Михайла, а чотирьох молодиків, які не зводили з неї очей.
– Ти, мабуть, раніше літала? – з надією запитав Михайло.
– Так, багато, – збрехала Міра. – Але тільки на симуляторах. Завжди цікавилася космосом.
Хлопці гучно видихнули й з полегшенням переглянулися.
– Зовсім не погано, – схвально сказав Михайло. – Я б навіть сказав, чудово. Але ти жодного разу не порадилася з штучіном. Звідки ти брала значення елементів орбіт?
– Орієнтацією та векторами займається штучін, – підтакнув один із хлопців. – Завжди. Це його частина роботи.
Міра знизала плечима:
– Я рахувала.
– Гетьманат рулить? – обережно запитав хтось у тиші, що запала.
– Інакше не поясниш, – кивнув Михайло. – Отже, рахувала…
Міра не розуміла їхнього сум’яття.
– Рахувала. І що тут такого? Всього десяток формул, частково пов’язані, частково ні. Підставляй стартові та кінцеві координати, початкову та кінцеву швидкість, схилення, кут до базової площини… – Вона помітила, як вони знову переглядаються. – Та що з вами таке? Проблеми з тригонометрією?
– Проблеми з таблицями тригонометричних функцій. Синус кута ти в голові обчислюєш?
– Так. Ряд Тейлора з трьома першими членами. Потім радіани переводжу в градуси…
– Метеорит по лобі… Я не можу це слухати! – закричав хтось із хлопців і вибіг із кімнати.
Міра з подивом подивилася, як він зачиняє двері.
– Ти дуже вродлива дівчина, Міра, – набагато спокійніше сказав інший хлопець. – Нікому більше не кажи, що ти – монстр…
І він теж пішов.
– Ти жодного разу не помилилася, – похитав головою Михайло. – Але краще користуватися штучіном. Усі розрахунки на ньому.
– У думках не можна?
– Можна, звичайно, – зітхнув хлопець з борідкою. – Особливо якщо хочеш до смерті налякати інструктора.
– Як же вас, таких боязких, на Місяць відпустили? – глузливо запитала Міра.
Але її виклик не прийняли. «Борода» дивився на неї із захопленням, а Михайло – із сумом. Він сказав:
– Ти пройшла. Хоч зараз у космос. У Гіцби дозвіл отримала?
– Звісно, з неї почала. Прямо зараз у космос – це чудово. Тільки давай через півгодини? Хочу вмитися й перекусити…
Михайло похитав головою:
– Сьогодні ні. Пізно. Завтра зранку.
З крісла підвівся хлопець з борідкою:
– Зі мною можна і сьогодні. Я не зайнятий.
Міра подивилася йому в очі і пошкодувала, що поруч немає Тетяни.
– Віталій Радов, – представився хлопець. – Сертифіката інструктора немає, але я можу провести на зліт, показати, як у нас тут усе влаштовано, і навіть у кошику підкинути до реального симулятора.
– Реальний симулятор? – здивувалася Міра. – Це якийсь космічний оксюморон?
– Це не «оксюморон», – обережно сказав Радов. – Це кемпер на місячній орбіті. На центрифузі кемпера можна відпрацьовувати польотні завдання з реальними прискореннями та невагомістю. Від справжнього польоту не відрізниш. Перше оповідання Лема про Піркса не забула?
– «Випробування»? Таке не забудеш.
– Пам’ятаєш, як курсанта трусило: і перевантаження, і невагомість…
– … І муха.
– Вірно, і муха теж. Шкода тільки, що письменник-фантаст не спромігся пояснити, яким чином на земному симуляторі імітували невагомість. Все, що він зміг придумати…
– «…Довгі, товсті кабелі, прикручені до носів ракет», – процитувала з пам’яті Міра. – А у вас?
– А у нас центрифуга на орбіті Місяця, і невагомість імітувати не потрібно. Цього добра у нас хоч сідницями їж…
Хлопці дружно розсміялися, але Міра не посміхнулася. Їй не подобалися такі «жарти» в компанії незнайомих людей.
Незручність, що виникла на мить, вдало згладив Михайло:
– Не ображайте дідуся Лема, – попросив він. – На його книгах зростало не одне покоління космічних інженерів. Технічна фантастика середини двадцятого століття відправила людину на Місяць. А коли справжню фантастику витіснила фентезійно-розважальне паскудство: з гумором і глянцем, люди п’ятдесят років возилися на навколоземних орбітах, не в силах повторити подвиги предків. А щоб не бачити очевидну деградацію, поставили під сумнів сам факт досягнення Місяця.
Міра вдячно посміхнулася йому й звернулася до Радова:
– Куди прийти через півгодини?
– Зустрінемося тут, – він поглянув на Михайла й запитав: – Ти не проти?
Михайло посміхнувся й замахав руками:
– Я щасливий!
Звучало трохи прикро. Ніби він радів можливості бути подалі від Міри. Але, по-перше, Міра точно знала, що так воно й було – радів. А по-друге, їй було байдуже. Вона воліла якомога швидше отримати сертифікат пілота.

***

– Вихід на стартову площадку дозволений тільки парами, – на прохання Міри, Віталій коментував кожну свою дію. – Насправді, це всього лише традиція. Сьогодні сенсу в цьому немає, але всі так звикли. І самотня людина на злітці викликає багато питань у диспетчера центру управління польотами.
Вони обоє були у важких космічних скафандрах, і Міра вперше по-справжньому повірила, що вона дійсно на Місяці.
Та й як не повірити: Місяць-то ось він – перед очима. Сріблясто-чорний пекельно-скельний краєвид. Злітна площадка посеред кратера. Ноги по щиколотку застрягають у знаменитому реголіті. Блакитна Земля над горизонтом. Все, як на картинках, не причепишся…
– А назад? – запитала Міра.
– Що «назад»? – не зрозумів Радов.
– Хтось проводжає космонавта до шатла, але після зльоту провідник повертається один. І космонавт після спуску з орбіти йде до Станції один...
– Ось воно що… дорога назад ЦУП не цікавить. Аби людина якнайшвидше опинилася на Станції, а не вешталася територією злітки.
Вони підійшли до решітчастої конструкції, в нижній частині якої знаходилися сопла заввишки у дві людини, посередині – величезні кулі змішувачів, понад ними – сигари паливних баків. А на самому верху, метрів за п'ятнадцять над грунтом, невеликий відкритий майданчик із кріслами.
До крісел вела драбинка, по якій слід було піднятися.
– Це шатл, – сказав Віталій, дружньо поплескавши долонею по крутому боці сопла. – У нас це називають «кошиком». У цьому апараті ми піднімемося на орбіту й пришвартуємося до сімулятора. Це звичайнісінький кемпер. Там ти випробуєш свої навички з реальними прискореннями та невагомістю. Буває, що курсант чудово вирішує завдання в комфортній каюті, але коли в роботу втручається вестибулярний апарат і перевантаження, завдання стає нерозв’язним.
Міра замислилася: їй здалося, що Віталій сподівається на її провал, чи це черговий напад параної?
Вони піднялися по трапу, що виявилося досить простою справою, і пристебнулися в кріслах. Міра підняла голову і зойкнула: над нею нічого не було. Тільки зірки. Дуже багато зірок.
– Коли стикуємося з кемпером, сюди опуститься телетрап, – сказав Віталій. – Кошик – це тягач крузака. Телетрап для безпечного переходу космонавта з кошика в житловий модуль.
– Крузак?
– Крейсер, – пояснив Віталій. – Тепер нам потрібно зв’язатися з диспетчером. Перед тобою пульт управління. Дві великі квадратні кнопки в центрі. Перша – система штучного інтелекту, штучін. Це мозок шатла. Друга кнопка – ручне управління. Для малого каботажу: з Бази на орбіту і назад, – не потрібна. Натискай «штучін».
Міра натиснула. Монітор забарвився в блакитний колір із жовтим тризубом посередині.
– Привітання, – пояснив Віталій. – Тепер кнопка зв’язку. Кругла, з логотипом динаміка... Натискай.
Міра слухняно натиснула.
– Радов – ЦУПу, – сказав Віталій. – З курсантом Горобцем рушаємо до четвертого симулятора. Плановий час повернення – через п’ять годин.
– Чи не забагато для першого разу? – засумнівався диспетчер.
– Дуже кмітливий курсант, – з посмішкою пояснив Радов. – Години не вистачить.
– Прийнято, Радов. Успіхів курсанту…
Міра не знала, як реагувати, тому промовчала. Але, як їй здалося, від неї й не чекали відповіді.
– Насправді, цей діалог теж данина традиції, – повідомив Віталій. – У центрі управління знають, хто ми.
– Скафи доповіли? – припустила Міра.
– Вони самі. Але повідомити, куди ми летимо і коли нас чекати, не завадить.
– Американці теж вітаються з ЦУПом?
– Ні. У них свій ЦУП, армійський. Втім, не знаю, – зізнався Віталій із збентеженням у голосі. – Напевно, у них немає ЦУПу. На нашій Базі точно немає. Може, десь на орбіті. Так, – підбадьорився він. – Давай-но все-таки злетимо. Штучін знає, де він знаходиться. Тож тобі потрібно просто ввести номер крейсера, до якого прямуєш. Штучін сам розрахує підйом і зближення. Вважай, ми тут обоє на екскурсії. Четвертий симулятор – це латиницею «сі», «ай», нуль-нуль-чотири. Вводи…
Міра придивилася до пульта. Не помітити величезні, як денца склянок клавіші було неможливо. Символи на клавішах підсвічувалися і були добре помітні. Вона обережно натиснула кнопку «С». Тут же на моніторі вискочило «С».
Вже впевненіше Міра додала «I004».
– Тепер «Enter», – підказав Віталій.
Міра слухняно натиснула і відразу відчула вібрацію. Горизонт хитнувся, поверхня пішла вниз. Тіло стало важчим, і вона зрозуміла, що злітає.
– Ми летимо, тому що штучін розпізнав мій скаф і дозвіл на пілотування з пасажиром, – пояснив Віталій. – Перепустки на зліт бувають у формі значків або кліпси на вухо. Якщо штучін не знаходить у тебе перепустки, він одразу надсилає запит до Центру Управління, і звідти запитують: «хто такий, і що робиш на злітно-посадковому майданчику». Ну, і, зрозуміло, кошик на твої команди не реагує.
Міра не відповіла. Тепер вона побачила естакаду. І була вражена.
Можна скільки завгодно говорити про гори, співати про них пісні й розглядати картинки. Але тільки ось так, на власні очі, можна усвідомити справжній масштаб планетарного мистецтва.
Вона зовсім не так уявляла естакаду. А тепер, після того, як побачила, вже не могла пригадати, як естакада виглядала в її фантазіях. Це була циклопічна споруда. Піраміди поруч із цим монстром, як мопси біля ніг бегемота…
«Чому я не бачила рейкотрон під час підльоту до Місяця? – замислилася Міра. І тут же відповіла: – Здається, в цей час я за ширмою боролася з космошкірою, намагаючись натягнути її на себе…»
Вона уважно дивилася на екран, чекаючи побачити безліч молочно-білих крапок, що опоясують Місяць по орбіті. Кемперів, може, й не тисяча, але точно більше сотні… Але нічого не бачила.
– Льодяник мало помітний, – підтвердив її сумніви Радов. – І його краще порівнювати не з кулею, а з футбольним м’ячем діаметром десять метрів. Класичний зрізаний ікосаедр: дванадцять пентагонів і двадцять гексагонів. І те, і інше – сонячні панелі. Ну, а панелі, як і належить, погано відбивають і добре поглинають. Інакше космонавт страждав би від дефіциту енергії. Все інше вірно. Кемперів близько тисячі. Більшість дрейфує, чекаючи екіпаж, частина кудись прямує. Насправді, трафік Земля-Місяць досить жвавий. Незважаючи на кризу і тимчасове розчарування в реголіті.
Хвилин через десять монітор ожив і показав помаранчеве кільце, всередині якого нічого не було. Але Віталій підняв руку, вказуючи на кільце, і впевнено сказав:
– А ось і наш кемпер-симулятор. За хвилину він буде в прямому полі зору, і його можна буде розгледіти. Зроблений з нашого льоду. Товстостінна сфера, складається з двох десятків шарів: полімер-лід. Основна причина «шаруватості» – виключити сублімацію при прямому опроміненні Сонця. І все одно до орбіти Меркурія підлітати не рекомендується. Про сумну долю Ікара чула?
Міра спробувала кивнути, але нічого не вийшло. Тому просто відповіла «так».
– Але є й друга причина, – продовжував Віталій, – конструктивна. Для підвищення міцності за допомогою армування. Між двома метровими сферами: зовнішньою та внутрішньою, на «екваторі» захований вузький циліндр, який може обертатися зі швидкістю до тридцяти обертів на хвилину. Це відповідає чотирьом «g». Насправді, це єдина відмінність кемпера-симулятора від звичайного льодяника. У звичайному – частота обертання обруча обмежена п’ятнадцятьма обертами на хвилину. Відцентрове прискорення дорівнює земному «g». Товщина обруча півметра, ширина – два метри. Діаметр – вісім метрів. Вузька щілина в кільці, в якій можна тільки лежати. Космонавту рекомендується основний час проводити в цьому лежаку. Під час тривалих подорожей це рятує зір, серце і перешкоджає вимиванню кальцію з кісток. Але при сигналі «радіаційна небезпека» краще перейти в центральний відсік. Там стінки кулі удвічі товщі. Безпека…
Кемпер виринув із темряви якось цілком і відразу. І він здався набагато меншим за шатл.
– Ця штука тільки для однієї людини? – уточнила Міра.
– Парами теж літають, – сказав Віталій. – Але тоді запас вільного ходу в чотири рази менший. Потрібен більший запас азоту та їжі…
– Азоту? Мені здавалося, кисень важливіший. І вода…
– Ні. Кисню в цій брилі вистачить на сто життів. Води – на десять. У крижині передбачена спеціальна камера, де лід переходить у рідкий стан. Отже, води хоч залийся. В іншій камері відбувається гідроліз. Тож із повітрям на борту проблем не буває. Загалом – це відкрита система, тому проблеми біосфери замкнутих систем виключені.
– А вуглекислий газ? Там є поглиначі?
– Вуглекислий газ виморожується. Не забувай, що за стінками крижаної бульбашки температура близько нуля за Кельвіном. Та й сам лід у зовнішніх шарах приблизно такої ж температури… Так, увага. Приїхали.
Але Міра й сама це бачила. Кошик розвернувся, і Міра втратила кемпер з поля зору. За вібрацією Міра зрозуміла, що знову працюють двигуни. За хвилину тягач знову розвернувся, і Міра побачила кулю прямо над собою.
З корпусу тягача висунулися чотири телескопічні щогли, кінці яких плавно увійшли в яскраво освітлені гнізда. Напевно, там був якийсь захват, у Міри склалося враження, що човник притягнувся до поверхні кемпера.
До самої площадки, на якій вони сиділи, витягнувся хобот гофрованого рукава – точнісінько такий самий, як між літаком і аеропортом.
– Відстібаємося і пливемо, – тихо наказав Віталій.
Міра зробила, що наказали. Вона спробувала самостійно «пливти» до отвору телетрапа, але відчула підтримку Віталія. Було помітно, що попри всю свою хвалькуватість він дуже хвилювався за свою підопічну.
За хвилину вони підлетіли до дверей шлюзу. «Унизу» Міра побачила залишені крісла, де вони щойно сиділи. Віталій натиснув одну єдину кнопку, і двері відсунулися вбік. Усередині з’явився тамбур, яскраво освітлений червоним світлом.
– Прошу, – сказав Радов, підштовхуючи Міру до входу.
Міра влетіла всередину і тут же розвернулася, намагаючись не пропустити жодного його руху.
– Ще одне, важливо, – сказав Віталій. – Штучін кемпера нас пускає тільки тому, що розпізнає сигнал мого скафандра. Чужинцю він не відкриється.
Вхідні двері шлюзу зачинилися.
– Чекаємо, – наказав Віталій.
Міра хвилину міркувала, чого вони чекають, але ледь відкрила рота, щоб запитати, як агресивне червоне світло змінилося на м’яке зелене. «Зрозуміло, – вирішила Міра. – Шлюз наповнився повітрям. Можна знімати скафандри».
– Можна знімати скафандри, – ніби прочитавши її думки, сказав Радов. – Ось кнопка. Натискай.
Міра натиснула. У стіні відкрився широкий проріз, над яким з’явилася штанга з незвичайними захватами.
– Тобі потрібно стати під мацалки, – підказав Віталій. – І починай знімати скафандр.
Він натиснув на таку саму кнопку з іншого боку шлюзу. Міра побачила, як мацалки зафіксували шолом скафандра, а коли Віталій відстебнув шолом, інші захвати підхопили сам скафандр.
Вона зробила те саме і залишилася у своєму «трико», яке тепер не здавалося надійним захистом. Вона знову відчувала себе голою.
– Чудово! – сказав Віталій. – Ласкаво просимо на борт. Наступну чарівну кнопку магістр Гетьманату повинен відшукати сам.
Міра впевнено натиснула на зелений трикутник. Відчинилися двері, і одразу за ними освітлилося приміщення. Міра впливла до нього і побачила крісло з монітором. Вона попрямувала до крісла, але Радов її зупинив:
– Ні, це для мене.
Помітивши її здивування, він вказав на непримітні вузькі двері:
– Вам сюди, магістре. Відкачайте ртуть із комбінезона і влаштовуйтеся зручніше. На вас чекають дві години незабутніх космічних пригод… – І вже серйозним тоном запитав: – Ти знаєш, як скинути ртуть з космошкіри?
Міра мовчки «скинула» ртуть і поклала мішок з рідким металом у нішу в стіні. Потім протиснулася у двері й опинилася у вузькій щілині не більше півметра завширшки.
«Судячи з усього, це й є «лежбище», – подумала вона. – Знайомий мінімалізм, приблизно як у нас з Янкою в камені».
Лежаків було два. Тож виробники все-таки розраховували на екіпаж із двох осіб.
Вона підпливла до найближчого лежака, який був схожий на анатомічну кушетку: тут навіть були подушечки під шию та поперек, і вона зручно влаштувалася на ньому.
– Не забудь пристебнутися, – пролунав голос Радова.
Міра знайшла ремені й пристебнулася.
– Тепер увага на екран.
Перед її обличчям розгорнулися пелюстки діафрагми, і вона побачила плоский круглий екран.
– Джойстики під руками, – підказав Віталій. – Педалі на місці…
Міра намацала джойстики, трохи витягнулася і відчула під ногами педалі.
– На правому джойстику зверху три кнопки, натисни середню.
Міра натиснула і відчула, що більше не ширяє над кушеткою, а тисне на неї. Або це кушетка тиснула на неї, на Міру. Вона не встигла злякатися, бо Радов пояснив:
– Я запустив центрифугу. Монітор і кушетка обертаються з частотою шість обертів на хвилину. Ну, і ти разом з ними. Штучна вага дорівнює місячній. Цього достатньо, щоб автомат підігнав форму кушетки під твою антропометрію.
І справді, «лежанка» відчутно скоротилася по довжині, а подушечки під попереком і шиєю трохи «підросли». Їй здалося, що змінилися кути під колінами і сідницями. Стало значно зручніше: тепер не було потреби тягнутися до педалей, і вся її поза набула комфорту і спокою.
– Штучін обчислив твої розміри й «підігнав» під них параметри кушетки. Тепер головне – не засинай! – пожартував Радов, але Мірі цей жарт здався злісним глузуванням.
– Ми скоро почнемо? – невдоволено спитала вона.
– За хвилину, – пообіцяв Радов. – Тільки ще раз попереджаю: те, що ти побачиш і відчуєш, здасться дуже реалістичним, хоча насправді такі прискорення можливі тільки у кошику, крузак для них не пристосований. І не забувай, що ти знаходишся всередині центрифуги. Не підіймай голову, руки й ноги, інакше на тіло почнуть діяти приливні сили: спина відчуватиме більшу «вагу», ніж частини тіла, які опиняться ближче до центру обертання. Це не небезпечно, але неприємно й абсолютно непотрібно. Не крути головою і ніколи не лягай на бік: можеш серйозно пошкодити вестибулярний апарат. Дивись тільки перед собою, якщо втомишся, відразу кажи, я скасую завдання. Все зрозуміло?
– Запускай!
– Поїхали…
Все, що сталося далі, їй дійсно здалося «дуже реалістичним».
Тут, на борту космічного кемпера, керування шатлом було зовсім не схоже на її «польоти» в симуляторі на камбузі Станції. Вона спітніла, чубчик ліз у очі, але вона не могла відірвати руки від джойстиків. Їй весь час хотілося пити, і голова все сильніше крутилася. Під кінець її почало нудити.
Але Віталій здався першим.
Екран перед Мірою згас, і за кілька секунд вона знову відчула невагомість. «Дивовижно, – подумала Міра. – Ніколи не думала, що буду радіти невагомості!»
– Повзи до виходу, Мірославо, – покликав Радов. – На сьогодні вистачить.
Міра виповзла, радіючи, що не потрібно спиратися на ноги: у такому стані вона не змогла б зробити й кроку.
Віталій уважно на неї подивився і простягнув рушник:
– Сказав би «непогано», але автоінспектор поставив тобі «відмінно». Навіщо ти брешеш? У тебе нальоту з півтори тисячі годин, не менше! Цим треба пишатися, а не приховувати.
Міра трохи подумала і запитала:
– Вода є?
Радов показав на поличку праворуч від себе:
– Відкрий дверцята. Пойло на будь-який смак.
Міра підпливла до дверцят, вийняла з затискача першу-ліпшу пляшку і взяла в губи м'який, податливий сосок.
– Якщо рідина погано тягнеться, натисни на саму пляшку, – порадив ззаду Радов. – Тільки обережно, не захлинься. І не забудь повернути ємність у те саме положення, з якого взяла. Тоді автомат продезінфікує і наповнить тим самим складом.
Випивши все, до дна, Міра повернула пляшку на місце і запитала:
– Туалет?
Радов пальцем вказав на інші дверцята, заввишки з людину.
– Інструкція з іншого боку дверей. Тільки спершу прочитай, потім починай. Техніка справляти потребу в невагомості вельми специфічна. І не забудь повернути у костюм ртуть. Інакше доведеться писати пояснювальну Бо-Бо…
Він відвернувся до монітора, а Міра попливла до туалету.

***

– За дві години ти не припустилася жодної грубої помилки, – підбив підсумок Радов. – Дев’ять завдань і всі рішення – від «задовільно» до «відмінно». Результати тестів я вже надіслав на Землю. Зазвичай цього достатньо, щоб наступного дня курсант отримав дозвіл на самостійні польоти.
– Але? – похмуро запитала Міра.
– Але ти наполягаєш, що не літала, – знизав плечима Радов. – Твій досвід обмежується Кербачем і двома годинами на орбітальній центрифузі. Цього для сертифікату замало. І ти, як і раніше, ігноруєш штучіна.
– Я не знаю, як його увімкнути, – зізналася Міра.
– Знавець космосу і чемпіон симуляторів не знає, як увімкнути штучін? – посміхнувся Радов. – Дівчино, скажіть чесно, що «літали» на китайських симуляторах, на клавішах яких ієрогліфи. Ви – китайський шпигун?
Тепер Міра почувалася набагато краще. Чи то питво з пляшки мало тонізуючий ефект, чи то далися взнаки чарівного дотику вологого рушника до обличчя… так чи інакше, вона знову була готова діяти.
– Я не китайський шпигун, – сказала Міра. – Покажіть, як увімкнути штучін.
Віталій вказав на зелену кнопку під прозорим гранованим ковпаком, трохи більшим за наперсток.
– Підніми кришку і натисни...
«Наперсток» легко відкинувся і ліг на панель, відкриваючи доступ до перемикача. Міра натиснула.
– Штучін нуль нуль чотири працює, – пролунав м’який жіночий голос. – Господар дав мені ім’я Жаклін.
– Це мої налаштування, – хвалькувато сказав Віталій. – Жаклін, поясни курсанту, для чого ти потрібна.
– Невідключне завдання: безперервний моніторинг систем життєзабезпечення кемпера та здоров’я пілота. Вторинні завдання: навігація, локомоція, рівень палива, система регенерації…
Міра ще раз натиснула кнопку, і голос замовк. Вона опустила ковпак на місце.
Вони все ще перебували на кемпері-симуляторі, рухаючись по круговій орбіті навколо Місяця на висоті ста кілометрів над його поверхнею. До Міри повернулася бадьорість, і зараз вона хотіла або опинитися на своєму камбузі, щоб продовжити роботу на симуляторі, або лягти на кушетку центрифуги, щоб знову-таки продовжити роботу.
Але Віталій явно думав про щось інше. Він щось говорив і говорив про реєстрацію, атестацію та ще бозна-що, і Міра рішуче не розуміла, чому вони розмовляють, замість того, щоб щось робити.
– Що у тебе з губами? – несподівано запитав Радов.
Міра хутко облизнула пошерхли губи. Губи сильно обвітрилися, їй навіть здалося, що вони покрилися струпами.
– На морозі цілувалася.
– Іншого місця не знайшла? – здивувався Віталій і озирнувся так, ніби вперше бачить, де знаходиться.
Міра відчула, що втрачає залишки терпіння:
– Ми будемо щось робити чи тільки розмовляти?
Радов взяв її за руку й притягнув до себе:
– А це тобі вирішувати, – ніжно сказав він.
Міра зазирнула йому в очі і здивувалася:
– Ти фліртуєш?
– Чому ні? Ти – красива, сильна жінка, багато працюєш. Ти здобула задоволення витратити одну годину на себе. Я ж не пропоную руку і серце. Лише годину задоволення. Тобі. Ми на самоті, таємниця стосунків забезпечена. Ніхто не дізнається. Ти займалася сексом у невагомості? До того ж, на тлі повного Місяця?
Міра дивилася йому в очі й думала про те, як же все-таки люди далекі один від одного. І щоб побачити цю відстань, зовсім не обов’язково пертися на інший край Галактики. Достатньо просто зазирнути в очі тому, хто тримає тебе за руку. У людства залишається доба, щоб врятувати марсіанський проєкт і бонусом отримати планети. Дати друге життя місячним естакадам і вискочити з енергетичної кризи з таким прискоренням, поруч з яким блідне технологічна революція вісімнадцятого століття. На Місяці Янка готує паливо, а Степан розраховує траєкторії трасерів. На Землі Осика лобіює її мегапроект, у Філіппінському морі моремани-сольники штурмують танкер, що підпадає під санкції, а в Сеулі святкують річницю об’єднання Кореї…
А тут, на круговій місячній орбіті, хлопчику з борідкою терміново захотілося сексу в невагомості.
«Великий Космос! І заради цього треба було спускатися з дерев, а потім вилазити з печер?!»
Вона легко вирвалася з обіймів і якомога м’якше запитала:
– І це справді працює?
Він здивовано підняв брови.
– Ну, ось це все: про красиву, сильну жінку, про задоволення і «здобула»… Без залицянь, розмов і мінімальних уявлень про партнера. Як це ти називаєш: спортивний секс? Технічний секс?
– Я це називаю релакс, – схоже, він все ще на щось сподівався. – І уяви, це дійсно працює. У світі занадто мало радощів, щоб упускати нагоду поганяти по крові серотонін.
– Тобто проблема не у вагінодефіциті, а у спермотоксикозі?
Він завмер, а за мить долонею погладив борідку.
«Здається, дійшло, – зрозуміла Міра, – що сьогоднішню «радість» він упустив…»
– Мені здалося, – обережно сказав Радов, – що у тебе немає часу на залицяння та розмови. Але фізіологія вимагає…
– А психологія вимагає ще більше, – перебила його Міра. – І насамперед безпеки. Тут, у твоєму кемпері, курсант повністю у твоїй владі. І якщо жінка погоджувалася на секс, то ти ніколи не дізнаєшся, чи ця згода була викликана бажанням «поганяти серотонін», чи страхом. А якщо друге, то це більше схоже на зґвалтування, чи не так?
Відкриті від бороди щоки Радова зблідли. Він заплющив очі.
– Залишимось друзями, – пом’якшила тон Міра. – Судячи з усього, сьогодні заняття закінчені. Пропоную перейти в шлюз, надягнути скафи і спокійно повернутися на Базу.
Радов розплющив очі й знизав плечима:
– Ні, то ні. Може, хочеш ще годинку на симуляторі?
– Впевнена, що ні, – сказала Міра. – Я буду думати не про завдання, а про те, що ти розкрутиш центрифугу до тридцяти обертів на хвилину і розмажеш мене чотирма «g» по кушетці.
Радов протестуючи махнув рукою. Тепер було схоже, що він по-справжньому злякався:
– Чорт забирай, звичайно ж ні! Ти ж розумієш, що я просто хотів доставити тобі задоволення?
– Звісно, розумію, – лагідно відповіла Міра. – І я ціную це. Ти – справжній чоловік. Інші ходили б навколо, щось мимрили, червоніли, потіли, жували шмарклі… а ти сміливо, з відкритим забралом! Молодець! Але у мене й дні невідповідні, й настрій «не той», і взагалі, втомилася. Дуже втомилася. Хочу в душ і спати. А ідея сексу в невагомості дуже навіть… На тлі Місяця. Чудово! Блиск! Як-небудь обговоримо. Може, колись і дійдемо до спільного знаменника.
Вона надула губки і примхливо попросила:
– Відвези мене додому, любий. Відчуваю, що паховий клапан потребує термінової заміни…
Більше Міра від Радова не почула жодного слова, що анітрохи не завадило їй стежити за кожним його рухом. Мовчки перейшли у кошик. Мовчки сіли на ґрунт на Базі. І також мовчки, не прощаючись, розійшлися в різні боки від головного шлюзу Станції.

***

Не встигла Міра переступити поріг і перевести подих, як на неї накинулася Янка:
— Тобі Дмитро, наш обліковець, уже двічі дзвонив. Він тепер велике цабе в Адміністрації. Каже, що має важливі новини. Здається, нас нагородять. Що там відбувається, Мірко?
Міра втомлено похитала головою. Найбільше їй хотілося в душ. Паховий клапан був у повному порядку, але від нового знайомого так сильно тхнуло лайном, що рознюхувати доведеться тиждень.
– Обіцяла йому дзвонити двічі на добу, – сказала Міра. – Обдурила. Ось він і нервує. А що до нагород, то це навряд чи. Страшенно далекі ми від нагород, Янка. Нам до цих нагород, як до Києва з місячної орбіти рачки…
Вона пройшла до «свого» камбуза, випила півлітра яблучного соку, дістала трофейний блістер і покрутила його в руках.
Весь проект здавався дурним. Марними були зусилля, мрії та мотиви. «Дістанемося до Марса, – думала Міра. – Потім до Юпітера. І тільки для того, щоб займатися сексом у невагомості з видом на Юпітер? Я для цього стараюся?»
Вона спересердя кинула блістер у ящик до ножів і виделок. Але він вдарився об столові прибори й злетів мало не до стелі.
«Та до біса все! Витрачати сили й здоров’я, щоб у Дарова була можливість красиво підкочувати до жінок? Заради цього ризикувати своїми нирками?»
Пролунав сигнал виклику.
Міра зловила блістер і повернула його в кишеньку.
Потім плюхнулася на лавку навпроти монітора.
Так, це був Осика.
– Привіт, Дмитро. Вибач, що не виходила на зв'язок, була зайнята…
Але він похитав головою, ніби відганяючи набридливих мух. Навіть рукою махнув, усією поставою показуючи, що байдуже.
– Це вже не актуально, Міро. Величезне спасибі за підказку з естакадами, міністерство фінансів у захваті. Це ідея століття. Вас, дівчата, представили до державної премії та нагороди…
Міра повернула голову і переконалася, що Янка теж тут: уважно слухає, схиливши голову до плеча Міри.
– Післязавтра за вами прилетить транспорт. Чекаємо на вас у Києві. Нагорода з рук реал-президента. Ми ще не вирішили, наскільки широко висвітлюватимемо цю подію, але, самі розумієте, на церемонії вручення ви маєте бути обов’язково!
Він розповідав ще щось, але Міра сильно втомилася і мало що розуміла. Прийшла до тями лише після слів:
– …Адже я з самого початку зрозумів, що ти – міцний горішок. Ще коли обговорювали сварку Наполеона з Келлерманом у горіховому гаю. Ну, гаразд. Забалакав я вас, красуні. З нетерпінням чекаю на Землі. На рідній землі, у Києві. Ще раз вітаю. Збирайтеся, транспорт післязавтра!
Він відключився, і Міра побачила круглі очі Янки.
– Що це було зараз? – запитала Яна. – Яка, в біса, нагорода, до чого тут Наполеон з Келлерманом?
– Це мої слова, – пояснила Міра. – Вісім років тому, у горіховому гаю я йому сказала: «Наполеон не виконав наказ Келлермана і не поїхав у Вандею».
– Він не хоче, щоб ти поверталася до Києва?
Міра знизала плечима:
– Схоже на те. Хтось вирішив не рятувати мкадів, і не вигадав кращого ніж робити нас героями. Безвідмовна комбінація: авансом робиш людину звитяжцем, і йому одразу стає не до звитягів – овації, туш, килимовий хідник, звання, нагороди, урочисті зустрічі ... ні, на подвиги герою не залишиться часу. Тепер він чатиметься зі своїми фанатами.
– І що ми робитимемо?
– Це залежить від твоїх успіхів, – сказала Міра. – Як справи з паливом?
– Все добре. Не знаю, що ти зробила з майором Дадлі, але він, навіть, нічого не питав: відписав Гетьманатові тисячу тонн палива за три дні роботи гідролізера. Я підігнала амерам контейнери, думаю, вони вже заправлені і прямують до естакади. Заявка оформлена, я, як твій заступник, наказала, Бо-Бо підмахнув, не дивлячись. Мені сподобалося. Керманичем бути класно! Давай я буду керманичем, Мірко? Ну, будь ласка…
– А що з Марковським?
– Обіцяв завтра вранці дати графік відстрілів. Запевняє, що на стартовому етапі зможемо обійтися без чужих естакад. Бригада рейкотрона роботі зраділа. Живі люди. Їм до смерті набридло капусту по Місяцю ганяти.
– Милі люди, – невизначеним тоном сказала Міра.
Тетяна одразу напружилася:
– А у тебе як справи? Інструктор задоволений?
– Інструктори завжди чимось незадоволені, – зітхнувши, сказала Міра. – Їдеш повільно – дурепа, їдеш швидко – стерво… вони й самі не знають, з ким хочуть їхати.
– То ми проект не закриваємо? – з надією спитала Янка. – Завтра перший постріл?
– Обов'язково, – пообіцяла Міра. – Ми починаємо розсилку.
– А що з пілотом? – насупилась Яна. – Без пілота вся ця витівка – сумне марнотратство. І про кемпер ти мовчиш.
– Пілот буде. Не сумнівайся.
– А я ось чомусь маю сумнів, – сварливо наполягала Янка. – Не бреши мені! Немає у твоєму голосі впевненості.
Міра прислухалася до своїх відчуттів і вже твердіше повторила:
– Пілот буде! І крейсер буде. Завтра.
– А зараз що?
А зараз ти мені зробиш масаж, і ми солодко спатимемо. Розклад такий, що тепер мені потрібно добре виспатися.

День П’ЯТИЙ

Гуркіт металу зростав, аж раптом обірвався зойком, дзвоном і грюканиною механізму, що розсипався. Міра прокинулася і кілька секунд прислухалася до тиші, що запала.
Янка!
Стрибнувши з ліжка, вона ледь не вдарилася головою об верхній ярус. Не стала гаяти часу на взуття і босоніж кинулася до спортзалу.
Янка сиділа на підлозі, невтішно ридаючи.
– Що? Що сталося? – рикнула Міра, підбігаючи до подруги.
Спочатку обійняла, потім почала гарячково шукати сліди поранення. З головою все гаразд, руки, ноги…
Янка, не перестаючи ридати, слабо відбивалася:
– Іди, – крізь сльози попросила вона. – Іди звідси. Зі мною все гаразд.
Міра перевела погляд на фехтувального робота.
Його не було. На місці робота лежала безформна купа металу, в якій можна було розгледіти лише несучу раму. Все інше: важелі «рук», «мечі», «серце» перетворилося на непотрібний мотлох, – мрія будь-якого пункту утилізації.
– Там якась пружинка лопнула, – все ще схлипуючи, сказала Янка.
– Пружинка? – здивувалася Міра, намагаючись не дивитися в бік залишків фехтувального автомата. – Ну, звичайно, люба. Полагодимо пружинку, і він буде як новенький.
Янка перестала відштовхуватися і, нарешті, відповіла на обійми, тісно притиснувшись до подруги.
Так вони просиділи кілька хвилин. Міра не поспішала, даючи Янці час заспокоїтися.
– Вибач, що розбудила, – прошепотіла Таня.
Міра кинула погляд на годинник і поскаржилася:
– Не розумію: це я день проспала, чи тільки десята ранку?
– Ранок, ранок, – відповіла Янка, вивільняючись з обіймів. – Хто ж тобі дозволить проспати цілий день?
– Це правда, – погодилася Міра, підводячись. – Але мені подобається твій настрій.
– Подобається? – здивувалася Янка, розтираючи набрякле, почервоніле від сліз обличчя.
– Я не про морду лиця, – зарозуміло заявила Міра. – Я про настрій. А де Марковський?
– На естакаді. Годину тому зробив перший запуск. Тепер отстріли йдуть один за одним кожні сорок хвилин.
– Чому сорок?
– Час діагностики зносу напрямних і ремонт у разі потреби.
– А з приводу чого істерика?
– Нас обдурили, – сказала Янка і знову схлипнула. – Гетьманат – це не ліцей президентів. Це інститут прогресорів, яких нелегалами впроваджують у дикі країни колишнього Союзу. Під різними легендами, але з одним завданням: зробити ці клаптики територій придатними для життя і безпечнішими для сусідів. І найбільше відправили за МКАД. Уявляєш? Наших хлопців у московську адміністрацію!
Міра відчула клубок у горлі, але, бачачи, що Янка знову ось-ось розплачеться, спробувала відповісти спокійно:
– Так це чудово! Все пояснює. Ми – професійні революціонери! Все сходиться…
– Я думала, що Серьожка мене кинув. А він перейшов на конспіративну роботу. І його вбили десь під Вологдою того ж року. І виходить, що я аж ніяк не покинута, а звичайнісінька вдова…
У неї несамовито затремтіли губи, і Міра зрозуміла, що за мить почнеться новий напад істерики.
– Дивись на мене! – вигукнула вона. – Дивись мені прямо в очі. Ми разом, Яно! Ми – одне ціле! Немає проблем! Немає часу! Все чудово! Нам належить вічність! І ми ні з ким не розмовляємо, бо нікого не любимо…
Вона продовжувала декламувати слова пісні Еліса Купера, поки не побачила здивування в очах подруги. Обличчя Янки застигло звичними рисами, а очі округлилися і перестали підозріло блищати.
– А тепер стеж за тим, що я роблю, – сказала Міра.
Вона підійшла до терміналу і викликала майора Дадлі. Той негайно відповів:
– Гарант на зв’язку!
– Коли починається наш шабельний турнір? – запитала Міра.
Майор одразу залишив грайливий тон:
– Об одинадцятій, – обережно відповів він. – За годину. Хочете виступити?
– Ми виграємо для вас кемпер, а ви нам його поступитеся на перший місяць оренди, згода? Разом із кошиком, звісно. Нам потрібен повний крузак.
Майор Дадлі погладив лікоть правої руки, але сумнівів не полишив:
– Ви не бачили супротивників. Мають бути сильні бійці.
– Зате ви побачите, як крейсер легко і невимушено через місяць перейде у ваше повне розпорядження. Згодні? Тільки в команді ми повинні бути одні. Я не візьму відповідальність за двобій чужих людей.
– А за свої двобої відповідаєте? – вимучено посміхнувся Дадлі. Було видно, як сильно йому хочеться погодитися. – А що ставите на випадок програшу?
– Поверну все, що взяла, плюс спаринг на виклик у будь-який час дня і ночі… Фехтування та боротьба. Та годі вже, Джоне. Якби ви сподівалися виграти, не просили б спаринги з першого дня моєї появи на Станції. Поставте нас двох, і ймовірність оренди кемпера становитиме майже сто відсотків.
– Майже?
– А свою ймовірність ви як оцінюєте? – сердито запитала Міра.
Майор Дадлі подивився їй за спину і запитав:
– А що сталося з фехтувальним автоматом?
Міра з досадою смикнула плечем:
– Пружинка лопнула, не звертайте уваги.
– Пружинка… – простягнув Дадлі, і Міра здивувалася, наскільки його інтонації збіглися з її власними. – Okay, домовилися. Я внесу зміни до складу команди в суддівських бюлетенях. Тільки в разі поразки на спаринги будете приходити удвох. І, будь ласка, майте на увазі, що найближчим місяцем ви звідси не полетите. Тож на легке відпрацювання не розраховуйте.
– Куди приходити? – спитала Міра.
– Через півгодини на «мінус п’ять». Тут великий конференц-зал, ми його пристосували для змагань і розміщення глядачів.
Він відключився, і Міра подивилася на Тетяну:
– Повеселимося?
Янка заперечливо похитала головою:
– Я зовсім не впевнена у перемозі.
– А тобі й не треба. Віру лиши мені. Від тебе потрібно лише ухилятися від чужих ударів та завдавати свої. Нічого зайвого. Тільки те, чому нас вчили…

***

До першої години дня сформувався півфінал із чотирьох команд. Але, помітивши швидкий, тривожний погляд Янки, Міра підійшла до неї, щоб дізнатися причину занепокоєння.
– Он той, – Янка вказала поглядом на рудого, плечистого хлопця, що дрімав у кріслі учасників змагання. – Теж емпат. Відчуває наміри супротивника. Я з ним не впораюся.
– Отже, якщо його виставлять проти тебе, зробимо заміну, – легко погодилася Міра.
Янка сумнівно примружилася:
– Ти виступиш проти емпата?
– А що такого? – здивувалася Міра. – Ми з тобою колись непогано билися.
– Я з тобою грала, – зізналася Янка.
– Я теж, – посміхнулася Міра, – грала. Невже, живучи стільки років з емпатом, мені важко було вигадати, як протистояти вашим витівкам?
Але, побачивши, що Янка нахмурилася, пом’якшила тон:
– Не переймайся. Цього хлопця я беру на себе. Мені ж треба хоч у одній сутичці взяти участь? Ми – екіпаж чи вар'єте самітнього бретера?
На превеликий жаль Міри, сама вона далеко не так була впевнена у своїх словах, як їй хотілося. І коли супротивники виставили проти Тетяни рудого хлопця, Міра вийшла на «доріжку» без звичної певністі у подальших діях.
Правила прості: по голові не бити, двобій до першої краплі ртуті з торсу. Леза були гострими, на голові – звичайний шолом для комбінезону, такі, що дійсно стоять у кожному відсіку поруч із вогнегасником та аптечкою.
Що ж стосується тактики бою, Міра не брехала: вона дійсно могла перемогти. Але не порізаним комбінезоном супротивника, а лише за правилами поєдинків.
За сигналом вони зійшлися, як завжди, з «прощупуванням», обмінюючись дзвоном клинків. А потім почалася запекла імітація.
Міра старанно зображувала стрімкі атаки, не доводячи жодну з них до удару. За хвилину це почало дратувати Рудого, але тепер вага й час були на боці Міри.
За статурою Рудий мало відрізнявся від сержанта О’Брайна: на голову вищий за Міру і помітно важчий. Тільки тепер більше втомлювався він, а не Міра. Тому двобій їй потрібно було затягувати, що є сил. До знемоги. До повної асфіксії терпіння й атрофування самоконтролю суперника.
Але так, щоб уникнути штрафних очок за пасивність.
І Міра дуже старалася. Будь-який режисер віддав би руку за такі кадри. У кіно це виглядало б чудово: клинки пливли веселкою під яскравими світлодіодними лампами. Але ось так, у реальному бою, всі її дії не становили для опонента загрози: випад, імітація удару і негайне повернення на вихідну позицію.
Вона нав'язувала Рудому роботу «першим номером», змушувала його проявляти ініціативу. Але для емпата ініціатива: це не просто чуже, – це смерть. Їх modus vivendi – контратака. Безпомилково розпізнаючи настрої та наміри суперника, емпат передбачає дії і, випереджаючи на частку секунди, ухиляється від удару та завдаває свого, нищивного.
Тільки не цього разу. Тільки не сьогодні.
На третій хвилині Рудий, розгубившись через необхідність бити першим, зробив два кроки назад і одразу ж отримав жовту картку. За хвилину ситуація повторилася, і він отримав червону картку. Тепер Міра вела в рахунку.
Але їй цього здалося замало: вона розвела руками, закликаючи зал у свідки – цей хлопець не хоче битися! Тепер у Рудого був непростий вибір: заробити чорну картку за пасивність або все-таки брати ініціативу у свої руки.
Він вибрав друге, але рішення запізнилося.
Якби він з такою люттю кинувся до Міри на першій хвилині, їй довелося б несолодко. Але лють на шостій хвилині бою – самогубство. Міра легко відбила клинок, з відтяжкою вдарила по відкритому боці ворога і захистилася на відступі.
Ртуть віялом полетіла в сторони. Зі стелі негайно опустився розтруб вакуумної системи, і метал всмоктався в цей гігантський пилосос. На Землі таке б не спрацювало. Але тут, при вазі в шість разів меншій за земну, тяга «пилососа» без зусиль очистила повітря від крапель небезпечного металу.
Рудий кинув шаблю, однією рукою затиснув поріз на комбінезоні, іншою зірвав з голови ковпак і злобно викрикнув:
– Тіспе!
«Це що, норвезькою?» – здивувалася Міра і спокійно відсалютувала переможеному:
– Так фо кампен.
До Рудого підскочили його секунданти, підібрали шаблю і силомець відвели з доріжки. Хтось із них навіть підійшов із вибаченнями, але Міра дала зрозуміти, що не ображається і розуміє тонку межу між спортивним запалом і відчаєм поразки.
– Про що й кажу: злісна, некерована тварюко, – тихо сказала Янка. – Я починаю тебе боятися.
– Усе було за правилами, – посміхаючись, заперечила Міра.
Проте майор Дадлі був на сьомому небі від щастя.
– Останній бій, дівчата. Хто закінчить нашу славну битву?
– Нехай Міра закінчує, – сказала сердита Янка. – Але дивіться, щоб вона не перерізала противнику горлянку…

***

Кабінет майора Дадлі здався Мірі тихим і затишним. Тут не було звичного для армійських кабінетів стійкого запаху поту, шкіри й тютюну. Світло не різало очі, температура відрегульована біля верхнього порогу комфорту, а не біля нижнього, де на відвідувачів чекав озноб до перфрігеріуму.
– Тепер поясніть, як це відбуватиметься на практиці? – попросила Міра. – Місяць оренди крузака починається з сьогоднішнього дня?
Джон Дадлі розплився в посмішці:
– Ви володієте нашим жаргоном?
– Я – пілот, – Міра вдало скопіювала інтонації Михайла. – І дуже непоганий пілот, запевняю вас. Мені необхідно знати, коли я зможу підняти кошик і перевірити можливості трофейного обладнання.
Джон Дадлі кивнув:
– Ну, звісно. А як щодо зірочки з неба? Або зловити єдинорога? Селфі з Ктулху?..
– Можна, – сказала Міра. – Питання тільки в ціні.
– Вірю.
Майор Дадлі дістав із шухляди столу й поклав перед Мірою блискучу дрібничку:
– Перепустка на зліт. Не забудьте у шлюзу льодяника покласти поряд зі скафом.
Він підтягнув до себе консоль терміналу й клацнув клавішами:
– Кемпер ви отримаєте негайно. Бо здобули. Я щойно налаштував систему розпізнавання на обидва ваші комбези. Сміливо переодягайтеся в наш однострій, прикріпіть кліпсу до вуха й рушайте на злітний майданчик. Війскові шатли стоять на плацу «Д». Номер кемпера «CR362». Але!..
Дадлі поважно підняв вказівний палець до стелі:
– Через тридцять діб ваш доступ буде деактивовано. Без сліз, вмовлянь і прохань. Згодні?
– Я схожа на людину, яка може плакати? – гордовито запитала Міра.
– Ви дуже схожі на жінку, – з почуттям сказав Дадлі. – На жінку, у проханні якої неможливо відмовити. Тому й прошу, дуже прошу: через тридцять днів просто поверніть мені кемпер і тягач. Без пошкоджень і розмов.
Він простягнув їй руку.
Міра подивилася йому в очі, кивнула і відповіла на рукостискання.
– Не забудьте, що кемпер тільки з верфі, – попередив Дадлі. – Штучін дуже молодий, вам доведеться повозитися з налаштуваннями. Ну, для вас це звична справа. Крім того, у вас буде резервний на тягачі.
– Звичайно, – не моргнувши, сказала Міра.
– Ще два питання, – блиснув очима Дадлі. – Вибачте, не можу втриматися. Дозволите?
– Прошу.
– На сеансі з грепплінгу ви попередили, щоб без ударів. Чому?
– Бо це не спортивно. Наші удари або калічать, або вбивають. Поза правилами і виключно болісно.
Дадлі помітно здригнувся, але знайшов сили для останнього питання:
– Якщо ви так легко впоралися з візаві у фіналі, навіщо було весь турнір замість себе виставляти Тетяну?
– Щоб вона розчистила дорогу, – невимушено відповіла Міра. – За плечима суперника у фіналі було десять боїв, а у мене один. Він втомився, а я тільки розігрілася. І я бачила всі його бої, а для нього я – «темна конячка», півфінал не враховується, там я працювала другим номером. У нього не було жодного шансу. У цьому й полягає сенс бойової підготовки Гетьманату: добре підготовлена команда з великими зусиллями, але може впоратися з охороною, проте лише для того, щоб зіткнутися зі «свіжою», відпочилою циркуляркою.

***

Міра знайшла Тетяну і Степана в конференц-залі на своєму «рідному» поверсі.
Вони, як голубки, сиділи поруч і уважно розглядали складну мережу маршрутів на великому екрані.
Міра мовчки присіла поруч, намагаючись сама розібратися в мультиплікації, що розгорталася. Білі крапки – це, безперечно, контейнери з паливом. Жовта крапка – крейсер. Блакитний диск Землі, сталевий – Місяця, червоний – ну, це Марс, ясна річ. По самому краю екрана розкинулися грона чорних крапок – пояс астероїдів.
Екран здригнувся і змістився: Земля з Місяцем пішли за «горизонт», тепер виднілася лише частина Марса…
– Масштаб зменшився, – тихо пояснив Степан. – Програма намагається, щоб крейсер і Фарос були видні в протилежних куточках мапи.
Тепер Міра розгледіла й Фарос: блідо-фіолетовий хрестик майже зливався з блакитним фоном.
– Ми вчетверте прокручуємо, – повідомив Степан. – Начебто все сходиться. Крейсер рухатиметься з прискоренням в одну десяту «g», всього п’ять дозаправок під час розгону. Контейнери вже відправлені. Потім розворот на гальмування, але гальмувати доведеться з повними контейнерами, тому розгін – третина шляху, а дві третини – гальмування. П'ятнадцять дозаправок. Пілот передасть мкадам контейнери, нехай самі заправляються, і відразу на зворотний курс. Загальний час у дорозі – дев'ятнадцять діб. А Фарос наблизиться до Марса за півроку. Це найкраще, що можна зробити при такому розкладі гравітуючих мас, швидкостей і суперпозиції об'єктів, що склалася.
– Чудово, – схвалила Міра.
– Пілота знайшла? Старт через вісім годин. Інакше не наздоженемо найближчий контейнер і зірвемо графік.
– Знайшла, – сказала Міра й суворо поглянула на Янку.
Але та з кам’яним обличчям байдуже дивилася крізь екран.
– І хто ж це? – запитав Степан. – Про кого завтра дізнається планета?
– О’Брайн. Імені не пам’ятаю. З амерів. Військовий.
– Ти спокійно відправляєш людину на смерть і навіть не запитала його імені? – обурився Степан.
Міра перевела погляд на нього і відповіла:
– Ні, не спокійно. Але якщо тобі не подобається мій вибір, можеш вибрати сам. Давай, не соромся. Кому летіти, щоб померти?
Степан похитав головою:
– Типова маніпуляція влади. Нікому не потрібно летіти. Хто має померти – той помре. Кому не судилося летіти на Марс, той залишиться на Місяці. Рівновага склалася. Навіщо її порушувати?
– І чиє це рішення, хто має померти? І хто вирішує, кому судилося не летіти на Марс? Може, ти? Це ти вирішуєш, кому померти і кому не летіти? Ти у нас головний?
Здається, їй вдалося пробити тріщину в його переконаннях. Степан моргнув. Точно моргнув. І навіть відвів погляд.
– Але й не ти, – сказав він тихіше. – Невже це така функція реал-президента: когось відправляти в бій, а самому ховатися в кабінеті?
– Президент – це генератор можливостей, – сказала Міра. – А далі підключаються альянти, що дуже схожі на ворогів, і випадок, який працює на обидва боки. Простягнути соломинку тому, хто тоне, якщо нічого іншого немає – етично, а відвернутися і сказати: «все одно потоне» – аморально. Тебе батьки не вчили, що таке добре?
Степан люто почухав щетину на підборідді. Було видно, що він все одно не згоден. Але йому бракувало аргументів. О, як йому хотілося знайти хоч якийсь вагомий довід!
«Аргумент мені! Аргумент! Півцарства за аргумент!»
– Відправляти на смерть солдата неетично, – сказав він. – У солдата замість совісті наказ, а замість мізків – інструкції. Він як психічнохворий. До останньої хвилини не розуміє, що робе самогубство.
– Тоді, може, сам полетиш? – запитала Міра. – Врятуєш психічнохворого. Плюс у карму, на тому світі зарахується.
– Я втомилася від ваших дурних суперечок! – заволала Янка. – Етика-шметика, в корму вашу карму… я не бачу на схемі контейнерів, які допоможуть НАШОМУ крейсеру повернутися…

***

– Ти здуріла, Мірко, – тихо, з тугою сказала Тетяна. – Ти просто з дерева гуцнула, як тоді на абітурі. Ти не можеш просто сісти в шатл і відправитися до чортів на роги.
– Це зовсім не просто, – прошепотіла Міра. – Згадай, через що ми пройшли, щоб опинитися тут, на Місяці. І скажи мені, що з усього цього здалося тобі «простою справою»? Може, видобуток меду? Або розкопи торфу, які ми потім переробили на ями-пастки? А довбання ракушняка, щоб зробити витяжку?..
Півгодини тому вони зняли комбінезони й укрилися простирадлом, чекаючи тривожного дзвінка Гіцби. Але час минав, а начальниця чомусь не турбувалася. Міра дедалі більше хвилювалася, бо вже час було йти на злітний майданчик, а вони ще навіть не приміряли зелені армійські комбінезони.
– Чому я не можу летіти з тобою?
– Тому що тільки ти забезпечиш відправку контейнерів. Полетимо удвох, і нас спишуть, як списали мкадів: жертвою більше, жертвою менше… На те й Космос! Але якщо ти залишишся, я буду впевнена у своєму поверненні.
Пролунав сигнал виклику.
– Ну, нарешті! – невдоволено сказала Міра і підтвердила зв’язок.
– Ох! – Гіцба не приховувала збентеження. – Вибачте, дівчата. Я просто…
– Все гаразд, Олена Даурівна, – задиханим голосом сказала темпераментна Янка. – Святкували перемогу на шабельному турнірі, і згадали про свої дикі витівки.
Але червонолиця Гіцба, з виразним збентеженням на обличчі, вже перервала зв’язок.
– Більше не турбуватиме, – підсумувала Міра. – Рушаємо. Часу обмаль.

***

Перед шлюзом Станції Янка зупинила Міру. Обійняла і поцілувала в губи.
– Це погана прикмета, – дерев’яним голосом зауважила Міра. – Не варто цілуватися перед вакуумом. Це гірше за мороз.
– Нехай, – зі сльозами на очах сказала Янка. – Візьми, це тобі.
Міра невпевнено покрутила в руках флешку, але кивнула і поклала її в кишеню до блістера Дадлі.
– Що там?
– Звіт. У тебе буде купа часу. Подивишся, чим я займалася, поки ти готувалася до польоту. Там усі наші: Сергій, Гнат, Влад… це дуже сумно. Але ти повинна знати.
– Дякую, – сказала Міра. – Тільки не розумію, навіщо? Я весь час буду на зв’язку.
– На відкритому зв’язку, – нагадала Янка. – А матеріали на флешці або з грифом ДСК, або «секретно».
Вони надягли скафандри й вийшли зі шлюзу.
– Нам потрібен майданчик «Д», – сказала Міра. – Ніяк не второпаю, де тут шукати літери.
Замість відповіді Янка зняла з пояса ліхтар і спрямувала його на стінку:
– «В»! – зраділа Міра. – Тепер би вгадати, направо чи наліво.
Вони вгадали, повертатися не довелося.
Міра підійшла до найближчого в секції «Д» шатла й повернулася до Тетяни:
– Не ховай мене завчасно, ми й з гірших халеп вибиралися!
Янка мовчала, під прозорим ковпаком скафандра було видно, як у неї тремтять губи.
– Гаразд, – сказала Міра і рішуче взялася за поручні трапа. – Тобі час. Дорогу запам’ятала? Якщо що, кричи, я повернуся і відведу тебе за руку назад у теплий кубрик…
Вона навмисно намагалася говорити грубо й глузливо. І сама розуміла недоречність цієї грубості.
Янка нічого не відповіла. Просто повернулася і пішла до будівлі Бази. Міра хвилину дивилася на її постать, що віддалялася, потім подумала: «сказала «гоп», – стрибай», і піднялася по драбинці на майданчик пілотів.
Звідси, зверху, Янка біля дверей шлюзу здавалася маленькою, сріблястою лялькою.
Увімкнула штучін. Екран ожив, поблакитів, але замість рідного тризуба Міра побачила стилізований силует ракети з крильцями та слова зверху й знизу: «SPACE» і «FORCE».
Міра ввела номер кемпера «CR362» і, всупереч сумнівам, горизонт здригнувся, а злітна площадка з крихітною сріблястою «лялькою» попливла вниз. Ніхто Міру ні про що не питав, ніхто не намагався завадити. Це дивно. На якийсь момент нахлинули сумніви: навіщо були всі ці ігри в конспірацію та партизанів? Можливо, якби вона просто пояснила, що їй потрібно, Когут без жодних турнірів виділив би їй вільний кемпер із тягачем.
Потім вона згадала, що в неї немає сертифіката пілота, і відразу заспокоїлася. Вона лише скоротила перелік можливих перешкод. У неї нема сертифікату, нема пілота, не було палива… а в Когута немає крейсера: ні вільного, ні зайнятого. Адже вона читала документацію Станції. Усе обладнання відображено в балансі матчастини. Навіть кошики, і ті належать не Станції, а Місячній Адміністрації. Крім того, що зроблено, то зроблено. Не повертати ж назад? Тим більше, що так тепло попрощалися. Міра хотіла погладити губи, але рукавичка скафа натрапила на скло, і вона відсмикнула руку. Всупереч будь-якій логіці озирнулася: чи не помітив хтось її проявів почуттів, і ледь стримала сміх.
«Зовсім дах злетів! Хто може мене тут побачити?»