Обсуждение рассказа au017 Нічого зайвого

Вітаю, авторе! Як на мене, гарний приклад фантастики ближнього прицілу. Тут і актуальна наша війна - її переможне закінчення, що важливо! - і поступова роботизація, і актуальні цілком життєві проблеми. Оповідка примушує задуматися, що ж робить нас людьми. Бо розпач, відчай, лють - це такі ж невід'ємні частини нашої людської сутності, тому герой, як на мене, і відчуває певну нецілісність, під тиском обставин відмовившись від них. Історія, хоч і оптимістична, попри втрати, мені видалася досить сумною. Невже нас аж настільки колись замінять роботи?
Ну й що здивувало: тобто, прораховувати хірургічні операції роботу до снаги, а бути тим же пожежником? Як на мене, логякічніше було б задіювати їх у сферах, в першу чергу, небезпечних для людей. Мені б видалося цілком органічним, якби у такій команді був би хоча б на стажуванні один із цих "бовдурів" - чи хоча б згадка, що він десь на паралелі таки є. Але це на волю автора, в принципі, мені усе сподобалося. Зустрічалося по сусідству трохи однокорінних слів, але це все прибереться при остаточній редактурі.
Сподіваюся побачити оповідання у фіналі!
Успіхів!

Оповідання гарне, добре продумане, з логічним розвитком сюжету та несподіваним фіналом.
Та є кілька "але".
У сцені біля зруйнованого будинку не вистачило емоцій героїв. Більше уваги було приділено роботу, ніж горю в родині.
"Засміялися всі, навіть Андрієва теща."
Це особливо здалося недоречним.

Також залишилось незрозумілим, чому герой, добровільно погодившись на участь у експерименті і прокинувшись після операції, так дивно, з якоюсь ненавистю чи відразою, спілкувався з роботом...
"Щоранку Андрій згадував усміхнене обличчя андроїда і подумки транслював йому комбінацію з трьох пальців. «Бувай, бовдуре!»"
Чи я щось пропустила, чим викликана така поведінка?

Доброго дня, друзі!
Дякую за відгуки!
Сновидо, Ви наштовхнули мене на такі думки: андроїдів не використовують як пожежників, бо вони є власністю приватної компанії, яка все ж таки прагне на цьому заробити. На фронті випробували, а потім почали гроші на цьому заробляти.
Блискавко, реакція ГГ зумовлена тим, що робот під час прощання натякнув на подальші візити до корпорації, а Андрій
вирішив для себе, що більше не звертатиметься до IDEALу. Навіть у скрутну хвилину.
Певно, варто було прописати це точніше.

Мені було мало деталей, наче надто "швидко" все написано. Але сюжет класний. Від мене Вам одиничка. Удачі!

Враження приємне, проте залишається відчуття деякої "розфокусованості", ніби ви самі не вирішили, що для вас важливіше зобразити. Початок про війну для своєї ролі в тексті (а фактично він є експозицією) надто великий. Хочеться або скоротити його, або навпаки, надати більшої ваги в подальшій оповіді. А закінчення, той момент, коли Андрій зважується на повторний візит, навпаки, потребує більшої уваги. Бо склалося враження, що закінчували поспіхом - темп, на початку досить повільний, до кінця вже галопом мчить.

Про необізнаність автора щодо свого вигаданого світу
«І долинув звук близьких вибухів. «Гради пристрілюються», – промайнуло в голові.».
О, ця зброя - моя пристрасть ще з 16-років. Реактивні системи залпового вогню... Друга, після ядерної, зброя за коефіцієнтом руйнівної потужності… Авторе, коли розриваються 8-ми метрові боєголовки (середня довжина 7 600, це як автобус), то земля й арматура в епіцентрі плавиться десь на кілька метрів вглибину, земля навкруги дрижить, як від землетрусу (сільсікі слабенькі хатки від таких коливань можуть обсипатися навіть без обстрілу). Це вам не якесь «бабах». А взагалі, якщо я б дізналася, що потрапляю в зону обстрілу, то навіть у погреб не полізла б. Немає сенсу, оскільки від снарядів навіть протитанкові дзоти перетворюються на розплавлене скло. А снарядів там ціла касета (зазвичай, більше десятка – в залежності від моделі). Ото тільки лягати на землю і сподіватися, що пролетить повз.
« Посеред двору, на тому місці, де стояла хата, на чоловіків дивилася страшним чорним оком глибока вибоїна.»
Андрій добряче сліпий, раз не побачив ще з дороги, що хати немає. Правда, там і подвір'я не лишилося б. Автор дуже далекий від теми, про яку пише. Рекомендую відкрити гуглик і хоч подивитися, що воно таке за штукенція.
«Однак робот, не реагуючи на крики, нахилився до ями і почав розгрібати каміння, перемішане із землею.» – ну там дірка в кілька метрів вглибину має бути. Хай риє. Ще трохи – і можна заливати фундамент під висотку.
« І точно, андроїд за мить знайшов у ямі телефон», «Марічка була ще жива, коли її до районної лікарні забирали»
Все. Слів більше немає. Авторе, ви своїми супер-знаннями теми, про яку написали, просто відправили мене в нокаут. Уважніше обирайте зброю для сюжету.

А тепер по суті.
Пробачте, але нікуди не годиться. Навіть розписувати не хочу. Відгук буде, як шпалерина, на кілька сторінок... Ні, ну таку тему запороти - це треба мати талант Андрій шмигом туди, шмигом сюди, там дірка, тут дитина, роботи, і скрізь халтура, халтура, халтура... Понатулювали всього потроху, але чому ж так безтолково, авторе? Пробачте за критику і працюйте над собою.

О, якщо такий фахівець зі зброї звернув увагу на моє оповідання, то воно таки чогось варте.
А в мене ще сумніви були
Перефразуючи відому приказку, скажу, що деякі критичні коментарі роблять честі більше, ніж схвальні відгуки.

Звичайно, психологічно людині легше абстрагуватися й подумати, що проблеми немає, що в неї - норма, а інші лиш вигадники...

Це як вимкнути індикатор про небезпеку.
І як часто пацієнти, яким лікар оголосив про онкологію з відповідними результатами лабораторних аналізів, ультразвукового дослідження та іншими "доказами", все ж вони щиро вважають, що то лиш недбалість лаборанта або некомпетентність терапевта. І хоч як би хворий себе не переконував, але все одно, пухлина нагадає про себе. А час буде втрачено.

Авторе, спробуйте зрозуміти, що до створення сюжету потрібно підходити відповідально. Ви ж, мабуть, мрієте про підкорення літературного ринку і широке визнання. А ваша робота вказує, що ви стоїте лише на початку своєї довгої клопіткої праці в цьому жанрі. Невже гарно, коли читачі в соцмережах будуть сміятися над вашою роботою? І там, повірте, все буде значно відвертіше в коментах, ніж мої слова.
Але якщо ви хочете осоромитися серед багатотисячної публіки, можете надалі ігнорувати об'єктивні рекомендації.
Прошу не ображатися, а використати мої слова на свою користь.
Бажаю вам миру і добра.

Если правильно понял идею, то рассказ пытается разобраться, в какой момент человек превращается в робота, а робот - в человека.
Предложение рассказа, если я правильно понял - способность плакать и смеяться. Не может человек шутить и грустить - уже превратился в болвана, научился робот - в принципе, стал человеком.

Как проще всего довести человека до такого отчаяния, что от него никак не избавиться? Убить кого-то из близких.
Как проще всего поставить того же человека в безвыходное положение? Потребовать деньги, которых нет, на лечение ребенка.

Почему мне кажется такое раскрытие неудачным?
Дальше идут мои размышления, не буду повторять на каждой фразе "мне кажется" или "я думаю", и, вполне вероятно, я ошибаюсь.
Читатели любят достоверность. Если читатель узнает себя или своих знакомых в героях, в их поведении, в описанных ситуациях - как правило, рассказ ему нравится.
Если читатель чувствует или видит фальшь - рассказ не нравится.
Достоверно описывать можно или то, что пережил сам - или пережил на основании опыта других, через общение или чтение.
Опыт войны и больного близкого - это очень тяжелый опыт. Накопить достаточно "не своего" опыта, чтобы описать такое достоверно - очень сложно, почти невозможно.
Соответственно, для раскрытия идеи лучше искать другие приемы, которые реальнее описать достоверно.
Или искать другие идеи - данную конкретную, с тем же выводом, раскрывали еще в "Приключениях Электроника". Там ни войны не было, ни убийств, ни больных детей, насколько я помню.

Раньше еще в писательской тусовке было понятие "запрещенных приемов" - приемов, которые можно использовать только если иначе нельзя раскрыть идею.
В частности, тема больного или умирающего ребенка.
И тема войны, которая продолжается, где реально убивают хороших людей.
В общем-то, считалось что лучше избегать убийства любых героев.

Прекрасно, авторе! Браво! Ідея, втілення! І читається легко. Є деякі помилки, але на них не хочеться звертати уваги. Бажаю вам успіху на конкурсі! Хотіла б, щоб це оповідання було надруковано у збірці.

Вітаю, авторе!

Ідея і проблематика твору цікаві. Як на мене, оповідання "провисає" в деяких моментах. Незрозуміло, чому вояки називають їх бовдурами. За логікою, мали б називати якось інакше. Реакція ГГ на смерть Марічки, та й поведінка тещі, коли вона про це розповідає - надто сухі емоційно. Тут би варто дотиснути, в людей така трагедія. Ну і "кульгава собачка". Прийом, звісно, виправданий, проте хотілося б щоб суцільну зневіру якось розбавити світлими моментами. Звісно, вірю, що в буденному житті так і було б - жодного просвіту. Проте в літературному творі таки цього хочеться для героїв.

Успіху і наснаги!

Вітаю!
Приємно бачити в оповіданні одразу кілька актуальних ідей і тем. Це і війна, що триває досі, і тема втрат, які можуть чекати на кожного у будь-який момент (і не лише на війні, але й у цілком мирних обставинах – як-от у сцені з пожежею). Тема емоцій, їх цінності і значення. А ще долучена тема великих корпорацій, які нав’язують людям ті чи інші речі не тому, що це насправді корисно, а тому, що на цьому можна добре заробити. Це вже, власне, відбувається – можна бачити таку систему і в самій ідеї суспільства споживання, і в особливостях роботи штучних інтелектів Фейсбуку і Ютубу – які вже зараз самотужки фільтрують інформацію і визначають, що для людини «краще». Герої викликають співчуття, і написано динамічно.
Ще оповідання змушує замислюватись над тим, що у нашій армії справді бракує отаких роботів і взагалі сучасних технічних засобів, які могли б придатись у небезпечних роботах. І навіть мимоволі спадає на думку – що, може, деякі системи корекції емоцій для людей, які зазнали тяжких втрат, були б насправді корисні? Щоб все ж таки коригувати тяжкі випадки розпачу і іншого негативу, якщо людина в це занурюється надто глибоко і не може це подолати. Було б це корисно, чи ні? Певно, питання дискусійне, але оповідання змушує про таке думати, і це добре.
Єдине, що хотілося б зауважити – певно, було б варто трохи підкоригувати матчастину у питаннях обстрілів і їхніх наслідків. Бо там справді деякі технічні неузгодженості (вище вже казали). Адже від «градів» навіть танкова броня плавиться, не те що мобілки… Але це лише невеликі епізоди, які легко виправити.
Успіхів!

Цікава, вправно написана фантастика ближнього прицілу.
Єдине, чого мені забракло, так це чіткішої вказівки, навіщо корпорації це все? Навіщо емоції андроїдам? від цього одні проблеми, здається. Ну, тобто, сприйняття фіналу історії для мене якось трошки провисло. На моє око, все йшло до якоїсь антиутопічної розв'язки. Обійшлося без неї, але повна картина подій так й не склалася.
Попри це, враження хороші, дякую! Успіху на конкурсі!

Вітаю. Пам’ятаю про серденько, тож зосереджуся на плюсах. Справна мова, історія нехай і передбачувана, але читати було легко та приємно. Деякі сцени вийшли дуже яскравими і, за інших обставин, були б справді сильними. Тепер коротко про недолік.
Власне, Ви їх самі чудово описали. Подібно своєму героєві, Ви прибрали чи, радше, не додали в текст нічого, щоб не мало стосунку до сюжету. Іноді це виправдано, але не для таких простих історій. Як результат: герої перетворилися на сюжетні функції, Соля взагалі класична Magic Baby вийшла. А коли в персонажах немає життя, то і співпереживати їм не вийде. Щодо теми «люди як машини, машини як люди», то її навіть не «Ерго Проксі», а «Камен Райдер Зеро-1» краще розкриває. Певно, я вже дістав всіх порівняннями з усілякими «Могутніми Рейнджерами», але це просто гарний приклад, що жодні рамки не завадять авторові розповісти гарну історію. У Вашому ж випадку, на жаль, більше «2» поставити не можу.
І, повертаючись до серденька: гарно писати Ви вже вмієте, тепер настала черга знайти про що писати. Наступного разу не бійтеся додавати «зайвого», інакше персонажі так і залишаться двомірними і втрату емоцій ніхто не помітить.
Успіху!