Щиро дякую, Олександре!
Ваші коментарі завжди приємно читати, вони докладні і слушні, з них можна почерпнути чимало корисного. А що, справді стиль аж такий впізнаваний? Так, оця клята деталізація… принаймні у трьох місцях вона стовідсотково надмірна, вже помічаю. Спробую поборотися.
Шприц-тюбик – гарна ідея! Хоча нібито в цивільній науковій лабораторії для зберігання зразків препаратів зазвичай використовують ампули, там є обладнання для їхньої запайки, а от чи є устаткування для шприц-тюбиків? Чи я оце вже відстаю від життя? Але ще існує така зручна штукенція, як пластикові флакони… Це треба буде обміркувати.
Переслати рецепт - ні, не вийде, це ж органічні речовини, там розписати склад – ціла історія, якийсь не той напрямок розташування бензольного кільця може змінити всю активність.
Як переслати ампулку або флакончик? А хіба це складно? Адже міжнародні перевезення товарів і пошти відбуваються й під час карантину. Дядько зухвало скористався службовим становищем, надіслав посилку якомусь приятелеві-науковцеві в Україні за системою офіційного обміну, щоб ніхто не доскіпувався, а той вже переслав батькові хлопчика поштою або кур’єром, або через якогось водія з власної організації. Або дядько передав посилку напряму через якогось далекобійника-українця, усюди ж є наші люди. При фірмовій українській схильності до аферизму і кумівства усе можна організувати. Саме тому батько попереджає сина, щоб той нікому про ці ліки не казав, бо дядечко там нахімічив щось не зовсім легальне. Чи, може, варто на це натякнути якось докладніше?
Стосовно пубертатних проблем – а хіба «рука в штанях» так вже заважає великим звершенням? Мені здавалося, що це не має прямого стосунку до сюжету, тому не схотілося на це відволікатися. Або, може, варто натякнути? І стосовно «не чув про війну» - так, це в мене хиба, звісно ж, чув, проте для нього це щось дуже далеке, таке, що навіть не одразу згадується. Краще, щоб все ж таки згадав, а то виглядає аж надто інфантильним.

А тепер трохи про «Світлий бік»:



Ні, не варто. Якщо моделювати ситуацію реалістично, то з часом ГГ радше перетвориться на юнака з тяжким ПТСР і депресивним психозом, і до нього доведеться приставити особистого психотерапевта. Бо до всемогутності там насправді далеко, а бути знаряддям знищення (навіть гадів) психологічно тяжко. Бо ГГ все ж таки по натурі добра дитина.



Ні, ані в якому разі! Було ж таке: «Проте згодом з’ясувалося, що вони завзято «жерли» будь-яких мерзотників, а от навіть окупантів винищували не всіх поспіль. Найменш жорстокі й тупі після атаки фагів лише непритомніють, проте не гинуть». Мабуть, оце далі невдала фраза про «цілі їхні батальйони», бо насправді не цілі – хтось лишається.
Тобто, як працює «вірус на макрорівні»? Те, що безпосередньо знищують «фаги» - це особи з певними деструктивними особливостями свідомості, які в умовах безкарності починають становити фізичну небезпеку для людей довкола. Тобто, це схильність до садизму, немотивована жорстокість заради розваги, насолода руйнуванням і вбивством, хвороблива жага влади, прагнення до всеосяжного панування з винищенням або приниженням слабших, патологічна жадібність зі схильністю винищувати все, що заважає вдовольняти свої забаганки. Тобто, речі, які вже досягають стадії клінічної патології. Є такий психологічний комплекс, при наявності якого людину вже важко назвати людиною, бо в неї практично відсутня здатність до співчуття і милосердя. І оцих «антивірус» одразу знищує. Але навіть серед окупантів такі не всі – там є й такі, хто просто, наприклад, служить в армії, але не є клінічною потворою, просто пристосовується до оточення. І такі не гинуть – їх беруть у полон, і згодом вони здатні жити як нормальні люди, не становлячи ні для кого загрози. Водночас і серед «своїх» зустрічаються аналогічні покидьки, і їх «антивірус» може нищити так само.
Тобто, цей «антивірус» - дуже вузькоспеціалізований інструмент. Він лише позбавляє людство найбільш фізично небезпечних особин. Але в людей є й інші вади – але з цим їм вже доведеться розбиратися самостійно.



Чому ж «не наша», створив її саме «наш», а що використав чужі наукові потужності – то справа випадку. І трансформація стимулятора в антивірус – теж справа випадку. Можливо, в іншої людини він отак не вбудувався б в організм. Питання в тому, що от така штука раптом випадково з’явилася – а чи вдасться її використати справді на благо, чи знову сплюндрують, як плюндрували багато цінних і корисних речей?




Ні, це не вірно. Решта країни вже багато зробила й так - хоча б те, що не пустила до себе окупанта. Принаймні, пручалася достатньо, аби окупант від неї бодай тимчасово відступився і пішов на тих, хто не пручається. В країні є звичайні люди, чия задача – просто жити і розвивати свою країну. Їм не потрібні «переможні походи» - і це, власне, і є нормальна поведінка психічно здорових людей. А ще є армія, це її робота – захищати оцих мирних громадян. Те, що вона рушила в «переможний похід» - це необхідність, щоб запобігти новому нападу, і водночас «гуманітарна допомога» захопленим країнам. Навіть до певної міри навіть допомога самому народу окупантів – бо якщо винищити усіх збочених, то ті, хто нормальні, зможуть нарешті жити і розвиватися, а не скніти під черговим тоталітарним режимом.



Ні, таке аж ніяк не малося на увазі. Чекати кінця світу, звісно, не варто. Але проблема у тому, що якщо ставитися до зла поблажливо, намагатися з ним «домовлятися», вважати його «частиною європейського простору» і «важливим торгівельним партнером» замість того, щоб вчасно вломити по рогах - воно рано чи пізно таки спричинить кінець світу. А пацифісти будуть гинути, кліпаючи очима і не розумічи, що відбувається, і за що це їх так. На жаль, нинішня поведінка міжнародної спільноти стосовно терористів виглядає саме отак самовбивчо. А далі лише розвиток теми – що саме могло б потенційно статися і за яким сценарієм.
Щодо «Спасителя» - то у Вас вже почала розгортатися в уяві якась надто глобальна картина. Ні, «антивірус» - не «Спаситель». Це не містична і не міфологічна, а суто біологічна істота. Його «фаги» не можуть одним махом охопити весь світ, вони діють на невелику відстань, потребують часу для накопичення, після викиду фагів хлопцеві стає зле. Тобто, це як міномет поліпшеної дії, тільки біологічний. Не більше. Він лишається доволі вразливим і постійно потребує і психологічної, і фізичної допомоги. Саме тому його побратими ховають від усіх – щоб ніхто про нього не дізнався й не знищив, бо навіть свої можуть продати. Адже якщо він розпочне нищити також і «своїх» паразитів (а це буде, бо фагам байдуже, чиї саме паразити) – його ж аж бігом об’являть загрозою для суспільства і спробують ліквідувати. Тобто, там усе доволі складно й неоднозначно. І на підставі чого в нього «сила виросте»? Він же не маг, а фізичні можливості мають межі.
А загалом для суспільства це просто певна випадкова еволюційна можливість. «Підтримка штанів». Адже суспільство не може виявити всі свої здатності до створення чогось прогресивного і конструктивного в умовах постійної загрози війни і знищення. От чому Україна завжди так кволо розвивалася? Тому що замість розвитку люди весь час воювали, а те, що встигали створити – руйнувалося під час війн, окупації або грабунку власними ж паразитами. А тут виникла можливість трохи підчистити найбільш агресивні деструктивні елементи і дати людям можливість розвиватися без них. Проте далі вже само суспільство мусить думати, як йому рятуватися і що створювати. Тобто, це лише «…шанс збудувати світ, в якому люди не поводитимуться як паразити». А чи його використають? Бо бути «гарними людьми» – це теж доволі складно.
От, якось так. Пастораль і тотальне спасіння не передбачені. Все складно, тяжко і похмуро.
Ще раз щиро дякую за Вашу увагу до оповідання і такі цікаві коментарі! Є над чим поміркувати. Певно, щось у мене недостатньо точно висловлене, треба виправляти.
Вам теж бажаю успіху у конкурсі!

Що ж, так дійсно зрозуміліше. Ну, ось в тому й суть, що без Вашого пояснення цього незрозуміло. Себто весь останній шмат текста суцільний перелік перемог, через що й складається враження, що ворог капітулює і мир у всьому світі тільки питання часу. При чому без усілякої армії, зусілля цієї маленької групи та ГГ. Все ж батальйони це занадто Ви розгулялися. Якщо ворог займає територію, то як мінімум той же батальйон буде розсіяний по площі і щоб їх у великій кількості винищувати, група повинна це робити ледь не на бігу.
Пропоную, якщо буде можливість переробити, виділити абзац під невдачі. Там згадати, що головний біль стає дедалі нестерпнішим, може Вовка вбити, щоб стало зрозуміло, що й серед своїх є втрати)
Щодо не пустили...то це, що батько ГГ свою родину закордон завів? Але ж солдати теж...Тобто, я суджу просто: доки війна йде на твоїй території, ти програєш. Це ні в якому разі не означає, що ти переможений чи що все пропало, але пишатися теж нічим.
Щодо ліків то все це зайва морока, як на мене. Просто зробіть мати вченим зі світовим ім'ям і не доведеться турбуватися за доставку. Бо з пристрастю до "аферизму і кумовства" далекобійник може ті ліки раз п'ять обміняти по дорозі. Ну, й все ж мені не подобається ідея з "раптом випадково щастя привалило".
Стосовно пубертантного періоду то не треба, звісно, але з іншого боку тут знову надто дисонанс між Світлою і Темною стороною. З одного боку у Вас в творі гори екскрементів смердять, а з іншого герой жодного разу в туалет не сходив. От взяти наприклад як він вірус переживав. У ковіда один з характерних симптомів діарея, тож чому б не згадати, оскільки все одно бруду не боїтеся? Як мінімум, якраз буде привід медсестрі відійти.

Так, тепер і мені краще зрозуміло. Справді, так вийшло, що у текст увійшов лише «перелік перемог», а все інше обрізалося (бо вже забракло обсягу). І тому у читачів виникає хибне уявлення про ситуацію. Треба буде написати про складнощі, ще точно.

Та ні, не за кордон. Просто подекуди отой бойовий вірус втрапив і на нашу територію, тому в деяких місцях теж була моровиця, та й уздовж північного кордону ці чорти почасти упхалися, не масованим наступом, а так, аби вчинити паніку. Десь обстрілювали через кордон на дальні дистанції, десь намагалися відхапати шматок прикордоння, десь навіть проривалися і якийсь клапоть землі намагалися захопити, постійно пхалися усілякі ДРГ і штурмові групи, їх вибивали. Локальна колотнеча на прикордонні і місцях часткових проривів на нашій території тривали постійно, тому й розбиті села і скупчення наших військ. Тобто, на момент витягання хлопця з гір про власне перемогу не йшлося, лише про те, що основну частину нашої території наші все ж таки утримували, і вірус там не дуже гуляв, а у порівнянні з іншими це вже чимало. Але, мабуть, тут теж треба трохи уточнити, ставлю галочку.

Та ні, яка морока, звична річ, в нас же контрабанда – національний вид спорту. В мене купа родичів і знайомих колись отак перекидала одне одному що завгодно, так тоді ще був візовий режим.

Гм.. усілякі діареї – то додаткові деталі, а в мене й так деталізації по вінця. Тут радше щось доведеться скорочувати.
Щиро дякую за всі зауваження і таку ретельну допомогу, пане Олександре! Головні хиби начебто прояснилися, тепер зрозуміло, у який бік рухатись.
Ще раз Вам успіхів й усіляких гараздів!

Вітаю у фіналі, Авторе!
Гарне патріотичне оповідання.
Тільки шкода, що залишає післясмак
типу "Тільки диво врятує нас"...
Навіть не диво, а випадковість.
Хто хоч щось зробив для того, щоб ота вакцина
перетворилася саме на таке всеперемагаюче диво?
Успіху на конкурсі!
Навіяло

Щиро дякую за вітання і добрий відгук, Юлесе! І за "навіювання" теж - цікавий мультик До речі, вперше бачу цей ресурс, на якому він розміщений. Чого лише нема у Мережі!
Та так, "тільки диво врятує нас"... Але ж насправді у найважчих ситуаціях так і буває - зазвичай з'являється якесь "диво", яке можна використати для загальної користі. Якась непересічна особистість, чи винахід, чи ще щось, що найчастіше виглядає цілком випадковим (бо у світі живих істот геть усе, що вибивається з якихось середніх параметрів, з'являється випадково, це якраз нормальний стан)... Тут головна проблема у тому, що ці випадкові корисні можливості люди дуже часто не помічають або зневажають, і зрештою так і марнують. Отак і з цим хлопчиком-"антивірусом". Хтось таки намагається його використати для загального блага, бодай обмежено - це його побратими-вояки. Але чи зможе він перетворитися на "всеперемагаюче диво", чи ні - хтозна? До цього дія оповідки ще не дійшла, тож питання відкрите. Це вже залежить від рівня оптимізму читача
Бажаю Вам успіху навзаєм!

Вітання, Авторе.
Гарна мова, динаміка не просідає ані рядка, 100% занурення та актуальності. Притомне наукове обґрунтування без зайвих розжовувань, цілком "реалістична" фантастична складова.
Дякую за несподіваний десерт)

P. S. Літредактору на одне око.

Парафразе, щиро дякую за добрі слова! Несподівано й приємно побачити стільки компліментів!
Успіхів Вам!

Прочитала не відриваючись. Оповідання тримає в напрузі, співчуваєш головному герою. Вороги викликають огиду. "Картинка" чітка, бачиш усе мов на власні очі.
При цьому залишається дуже багато питань.
Чому батько не розповів Антону про те, що відбувається? Адже два роки в них був мобільний зв'язок. Хлопець не такий маленький, аби не зрозуміти. До того ж, для батька він "чоловіча компанія". З ким іще розмовляти "за життя" і "за політику", як не зі старшим сином. І для їхньої безпеки це важливо - що більше знаєш, то краще можеш підготуватися.
Чому Антін не знає, з ким воює країна?
Надприродна здібність Антона здається таким собі "богом із машини". Антін нічого не зробив, аби навчитися це робити. Навіть у Людини-павука не відразу все вийшло.
До речі, про Людину-павука і Антона. Маю на увазі мету героя. Без цього не може бути оповідання. Чого бажає Антін на початку оповідання? Щоби все залишилось як є. Йому подобається життя на самоті, тренування, ліс, гори. Це рівновага, яка завжди буває на початку розповіді та яку порушують подальші події. Але, по-перше, в даному випадку ця рівновага затягнута - приблизно половина тексту. По-друге, коли герой зазнає катастрофу, стикається зі справжнім жахом у житті, він має знайти ціль, яка у фіналі поверне ту рівновагу. Може, не ту, що була, але це літературний канон.
Яка в Антона може бути ціль? Помста? Так, ті покидьки, що вбили його родину, заслуговують бути знищеними. Проте в оповіданні це лише епізод. І вбивці, окупанти - епізодичні персонажі. Жоден із них не перетворюється на антагоніста героя.
Виходить, що Антін не має мети. Просто користується скарбом, який одержав за допомогою мами і дядька. Фактично, пливе за течією.
Авжеж, можна сказати, що його мета - більш загальна. Знищити ворогів, врятувати людей, людство.
Ось до чого я згадала Людину-павука. В того, може, теж була загальна мета - врятувати людство? Ні. Він захотів сподобатися дівчині. Для цього потрібно було стати професійним журналістом і отримати фото Людини-павука. Далі вже - як вийшло.

Ще трохи помітно, що автору не вистачило знаків. Фінал, де побіжно розповідається про те, як Антін "налаштував" свої здібності, здається трохи "синоптичним". І гасить напругу. Бракує катарсису.
І знову така ж фігня, що в "Полюванні на Чугайстра". Тільки там ворог захопив усю Україну, а тут по Карпати. Хіба ж так можна? Мені боляче про таке читати.

Удачі на конкурсі!

По-перше. Хіба ж так можна?
Це все одно, що розповідати коханому про його попередника, та ще й порівнювати!
По-друге. Біль - це нормальна реакція, що сповіщає мозок, коли організму щось загрожує.
Тому ніяка це не фігня. Ось так.

Щиро дякую за відгук і цікаві коментарі, Птице Сирін!
Бачу, все ж таки в мене у цьому оповіданні дещо не допрацьовано. Бо в багатьох коментаторів виникають питання, а коли відповіді на питання починають мало не переважати за обсягом сам текст – це не є добре. Отже, не вдалося як слід усе пояснити у тексті.

Саме так. Хотілося показати саме такого героя – дитину з родини, яка свідомо й наполегливо відстороняється від гострих суспільних питань. Адже батьки ГГ не дурні і загалом хороші люди, проте вони цілком занурені в якісь суто приватні речі – екологію, спорт, здоровий спосіб життя, і намагаються уникати всього, що руйнує цю гармонію. Саме тому й не розмовляють з дітьми про війну – вважають, що це «десь далеко», до того ж тимчасово, «то все політики щось мутять», тож нема чого морочити дітям голови. На жаль, таких людей чимало, і це цілком списано з натури. Отакий «синдром мирних міст»…
Колись мені з цим довелося стикнутися особисто: школярам вже на четвертий рік війни задавали пряме питання – «З ким ми воюємо?» - а вони витріщалися, як барани, і казали «не знаю», або розпочинали щось бекати. А шкільні вчителі казали: «Ми про це не розмовляємо, у нас всі однакові, і ніхто ні з ким не воює. В нас офіційно війна не об’явлена, тому ми не маємо права казати дітям, що вона є. Ніякої війни немає, а р. для нас братерський народ» (це дослівні цитати!) І батьки дітям казали – «то все нас не стосується». Реально був стан, м’яко кажучи, очманіння! Було важко уявити, що такі люди і діти взагалі існують! Ще й такі чисельні! Але факт…
Саме це й хотілося показати. Людей, які намагаються тікати від проблем, а проблеми їх наздоганяють. Що від деяких речей «не сховаєшся й не відсидишся навіть у найдальших горах». А тоді зненацька опинитися в самому епіцентрі і особистого, і суспільного апокаліпсису, і не уявляти, як жити далі. Адже ГГ до такого просто морально не готовий. Помста вбивцям – дійсно лише епізод. А от що робити далі, хлопець не знає. Лише починає «намацувати» якийсь новий сенс життя, і цей його особистий сенс справді навряд чи полягає у врятуванні людства. ГГ просто знайшов місце, де про нього дбають, і де він не самотній. А далі намагається збагнути, що відбувається довкола, і яке його власне місце у цьому невідомому для нього житті – саме тому в останній частині самі питання й відповіді. Власне, хотілося зачепити й пов’язати багато різних питань – але й справді все не влізло.
Оце я знову з купою пояснень – але це, певно, більше пояснюю собі. Втім, теж корисна справа. Вже бачу, що не треба було робити ГГ аж настільки відстороненим.

Е-е, ні! У мене ж Україну якраз не захопив! Європу захопив, а нас ні! Тобто, є якісь ДРГ, тимчасові прориви військ, осередки зараження – але ж у цілому країна тримається й бореться. То, перепрошую, або шановна пані не завважила, або у мене недостатньо чітко написано…
Вам теж успіху на конкурсі!

Авторе ar038, дякую за участь в обговоренні! Порівняння з «Полюванням на Чугайстра» аж нітрохи не ображає – навпаки. Я за Ваш твір активно вболіваю!

Це точно, все й справді дуже болісно…
Успіху Вам!

Мені здалося, що це оповідання більше схоже на початок крупної форми - роману чи повісті. Отут багато питань відразу зникає. Але я все одно я хочу, щоби воно потрапило до збірки. Удачі вам!

Птиця трішки лукавить. Вона вже все знає
(У неї машина часу є )

Ні, в мене лише грибочки. )))

Отак і стають Нострадамусами