at013 "Canção de Lisboa (Пісня Лісабону)"У мене це оповідання залишило складні почуття.
З одного боку, гарна мова. До того ж імпонує очевидна закоханість автора в те, про що він пише. Але! В тому й проблема, що текст вимагає відповідного відгуку з боку читача. Проте це можливо лише в тому випадку, якщо збіжаться емоційні складові та однакове ставлення обох до об'єкту. А об'єкт - це музичне уособлення Лісабону. Дуже складне завдання.
Я не скажу, що розлогі описи - зайві у цьому оповіданні. Вони створюють атмосферу.
Але я не впевнена, що в автора вийшло зробити таку штуку, щоби в тексті "зазвучала" музика. Навряд чи це можливо. У літератури і музики значно відрізняється інструментарій. Якщо мелодія знайома, це не так складно. Вона сама зазвучить у голові читача. Але оживити, так би мовити, "на папері", те, що читач ніколи не чув - практично нездійсненне завдання.
Ось я, наприклад, узагалі, до музики ставлюся прохолодно. Для мене найгарніша музика та, що найтихіша.

Ні, я чесно подивилася обидва ролики, на які були посилання в коментарях автора. Жодних емоцій.

Але я взагалі не сприймаю музику, якщо не розумію слів. Мелодія для мене вторинна. Можливо, для багатьох людей це не так, але мені було важко продиратися саме крізь ті місця тексту, що найбільше насичені музичними асоціаціями.
Згадалася відома стаття Лессінга "Лаокоон, або про межі малярства й поезії".
Лессінг розробляв теорію сприйняття художнього образу. Він звернув увагу на суб'єктивність сприйняття. Оскільки "загальні закони" сприйняття оманливі й заплутані, ба більше - у природі немає "чистих відчуттів", але з кожним із них пов'язана безліч фонових, кожне з яких здатне вплинути на "основне відчуття".
Надскладно? Ні.

Раджу почитати цю статтю, навіть попри те, що вона розглядає не музику, а живопис.
Щодо власно літературної складової - мені забракло динаміки, подій і конфліктів. Так, на початку оповідання присутня інтрига. Проте стає зрозумілим, що малюнки, які оживають - здебільшого алегорія, умовність. Данило й сам дедалі більше розуміє, що шукає не живу дівчину, а канал взаємодії з містом.
Я читала і думала - як же так, сама полюбляю описувати конкретні місця, але тут воно мене не зачепило. Напевно, справа в тому, що мені подобається інша конкретика місцевості - наприклад, така, що у "Скарбі нації". Ото шукати тінь від годинника, сховок у столі Резолют чи на кораблі, похованому під снігом у Антарктиді - для мені цікавіше. Тобто знову - справа в особистому сприйнятті.
У кожного твору - свій читач, свої скарби.
Удачі на конкурсі!