Обсуждение рассказа ar037 Падіння

Вітаю, Авторе!
Цікава історія! Гарно змальований світ, несподівані елементи - оті платформи, рука, що зникає, та згодом ще й розкривається, ситуація с душами. Чудово написано, і моральна дилема теж розкрита доволі несподівано. Загалосм дуже приємне враження.
Успіху на конкурсі!

Ідея зі зникаючою рукою просто супер! Фанатичний священник, літаючі платформи, в яких перебувають полонені душі теж сподобались. Але мені здається я трохи недозрозуміла сюжет, не до кінця в'їхала в кілька моментів:
1. Нащо священник прикликав руку? Що він з нею робив? Як саме з її допомогою відбувалося звільнення душ? Що то за інші руки прилітали до священника останні 10 років?
2. В половині оповідання Стен поводиться справді як чаклун. Або я щось пропустила і він і справді чаклун, а я прозявила це в тексті, або він просто поводиться нелогічно. Як він може переживати що платформи впадуть і він вб'є людей, якщо він не чаклун і від нього нічого не залежить? Наприкінці платформи не падають, значить сил в нього нема. Як вирішується цей парадокс? Якщо він прикидається чаклуном, то його б не мало мучити почуття провини за платформи, бо він і так ніц не зробить.
3. Де тоді справжній чаклун? Чого його не знайшли і не покарали? Як Стен звільнив ту душу, шо то було за світло? В тих платформах взагалі душі є, чи це брєд священника? Якщо уявити що все брєд і Стен просто потрапив під роздачу, то чого священник і ко відпустили його так легко? Хіба вони не мали б прослідкувати щоб всі душі нормально звільнилися?

Щось мене зовсім збентежила кінцівка, трохи вона обрубана. А задум доволі оригінальний, я таке люблю.

Привіт, Сокиро!

Дякую за відгук! Успіху навзаєм, якщо граєте!

Вітаю, моле

Спробую відповісти на ваші запитання:
1. Священник навчився прикликати прохід у загробний світ, який знаходився на руці, з наміром відчинити його і звільнити душі. За останні 10 років прилітало дві різних руки: оригінального чаклуна, який і відкрив портал на своїй руці, і рука Стена, до якого цей прохід перейшов
2. Стен знає, що він не чаклун, але також знає, що те, що його рука зникає і що на ній дивний шрам, який неможливо стерти. І от священник каже, що це вхід в загробний світ. Звичайно, він його не відчиняв, але думає, судячи зі слів священнико, що можливо зможе зробити те, що від нього вимагається.
Також, Платформи мали б впасти! Душі справді знаходились всередині, і без них вони б не змогли літати. А ось чому вони врешті-решт не впали... Я вирішив залишити це на роздуми читачеві. Може, втрутився справжній Бог, дивлячись на муки головного героя? Або ж нічого божественного не існує, і самопожертва сама собою зупинила їх від падіння? Або ж, як і говориться в тексті, вони впадуть пізніше? Через день? Або через рік? Може, треба було роз'яснити це більш внятно, але що ж поробиш вже...
3. Я намагався в тексіт натякнути про оригінального чаклуна, мовляв:


Я-то знаю, що чаклун помер, і його портал не зник, а чомусь передався Стенові. Може, він тоді був найближчою людиною, що знаходилась біля чаклуна. Думаю, треба було написати це більш конкретно.

Дякую за відгук, сподіваюсь, що хоч трохи роз'яснив незрозумілі моменти.

В целом понравилось. Хотя концовка показалась несколько сумбурной. Начало с исчезающей рукой - очень хорошо.
Платформа вообще штука символичная. Недавно попался фильм "The Platform", крутая штука с точки зрения идеи. Думая о той платформе, читала вашу. (Они разные, просто вспомнилось).

Вітаю, Инна!

Дякую за відгук.
Так, мабуть потрібно було розписати кінцівку трохи детальніше. Я чомусь наївно думав, що там все зрозуміло, і нема для чого витрачати слова. (Але ж то напевне лиш мені, як автору все зрозуміло )

P.S. Почитав опис The Platform. Звучить круто, можливо заціню)

Да понятно все Колдун сам из Церкви, поэтому никто и не запрещал церковникам грести доход с платформ. Был бы чиновник - налоги собирало бы государство.
Шрам на руке и плененные души - побочный эффект, на самом деле души не нужны, но в момент создания платформ их "прикрутило" к каменюкам. Колдун этого не знал, страдал, ро отпустить уже не мог - поэтому и намолил передать "бриллиантовую" руку Стену. Ну а тот освободил души, а платформы что? Дальше будут летать
У меня было ощущение, что платформы веками летают - или пропустил в тексте указание, что они взлетели всего десяток лет назад.
И отношение Стена к Милли... Странное оно, я бы сказал. Он молодой, здоровый, аж двадцать два - чего не женат до сих пор? И Милли тоже не замужем. Лорд Байрон?
И где их родители? И братья-сестры?
А! Колдун - дед Стена. Мать умерла после родов сестры - а отец погиб, пытаясь доставить ей лекаря. Дед ушел в монахи, молиться про создание платформ, чтоб больше никто так не умирал. Стен и Милли жили при монастыре, пока Стену не исполнилось двадцать. Он забрал сестру, обосновался где-то, а через год умер дед, передав руку внуку
Извините за такой отзыв, но, надеюсь, жесткую критику вы выбирали сознательно.
Да и рассказ мне понравился, если в целом. Показалось только, что у героев нет прошлого - или автор не рассказал. Но "Песни льда и пламени", где прошлого, в общем-то, тоже ни у кого особо нет, многим очень нравятся

Звичайно. Мені завжди потрібна найжорсткіша критика. Хочу знати, що зробив не так, що замало розкрив, де занадто заплутано. Це ж поки не кінцевий варіант, хоча писалось якомога "кінцевіше"

Деталі, про які ви написали - чесно, думав, що в рамках цієї історії вони не дуже й важливі. Звідки у Стена той шрам, хто йому передав, де чаклун, де їх з Мілою батьки і інші родичі - це ніяк не випливає на фінальне рішення, де він пожертвував мільйоном людей заради сестри. (Тоді він не знав, що Платформи не впадуть).

Не розповів, бо знову ж думав, що не потрібно. Минуле ж ніяк не вплинуло б на фінальний вибір. Якби минуле на щось впливало, допомогло зробити вибір чи що - тоді б додав =)


Ви не пропустили, це я не вказав. Думалось, з цього абзацика буде зрозуміло, що Платформи літають не довше 70 років, раз душа сестри священника в них.


Бачу, багато деталей не докрутив. Дуже дякую за відгук!

Сподобалась ідея з літаючими платформами
А от з рукою та чаклунами було багато запитань, відповіді на які знайшлися лише у коментарях автора)

Коли перший раз згадується Міла, то перша асоціація була, що вона його дружина. І якось вона і займає таке місце в його житті. Трохи дивно, що у Стена немає зовсім особистого життя. Щасливого чи невдалого, не так важливо, але для образу простого хлопця-працівника, то здавалося б, що воно десь мало б бути. Чи все через руку? Але ж вона лише рік бунтує)
Крім того, хлопцю неймовірно щастить, тому що при такому частому зникненні руки, за рік все могло б закінчитись більш трагічно.

Успіху!

Крізь Вітер, дякую за відгук.

Так, видно, образ Стена не прописаний. Будемо виправляти. Може, краще буде замінити сестру на дружину - і тоді одразу вирішиться декілька проблем.


В тексті є дві згадки про такі випадки і ще один показано. Думав, буде достатньо. А так, він міг навчитися не так сильно покладатись на праву руку(хоч і не завжди це виходило)

Успіху навзаєм.

Повністю згодна з тим, що написала в коментарі шановна Міль.
На мою думку, проблема твору полягає в тому, що відповіді на деякі питання залишилися у свідомості автора і не перейшли до тексту.
Удачі на конкурсі!

Птице, дякую за відгук.
Успіху навзаєм!

Вітаю, авторе!
Як алхімік я шукаю в оповіданнях "срібло", "золото", "мідь", "ртуть", "залізо", "олово" і "свинець".
Звісно, ці знахідки, лише моє суб'єктивне сприйняття вашого оповідання, яке, можливо, буде вам цікаве.

Отже, "сріблом" в оповіданнях я вважаю вправний сюжет.
Відразу на початку ви зацікавлюєте знахідкою щодо руки, що зникає, і вміло тримаєте увагу протягом всього оповідання аж до відкритого фіналу. Який, на мою думку, не пасує творові.
Особисто для мене історія закінчилася тим, що брили відтоді запрацювали на силі любові героя.
Звісно, я - романтик і поціновувач щасливих кінцівок.
Тому мені не вистачило певності, що саме так все й було в вашому оповіданні. Відкритий фінал мені добряче зіпсував враження від оповідання.
Тим паче, що і назва в нього песимістична - "Падіння". Ніби натякає на гіркі події зрештою.
Хоча, може, що взагалі вся історія ні до чого, і трапилося, вибачте за шараду, співпадіння, і брили продовживатимуть літати як ні в чому не бувало.
А може ще зовсім інакше буде.
Ось такі колізії виникли в мене від вашого оповідання, яке я прочитав, яке відклалося в моїй пам'яті, і яке стало вже моїм, і тепер муляє своєю незавершеністю. Ось до чого, авторе, ви мене довели

"Золотом" в оповіданнях я вважаю ідею.
Ідеї "Падіння" сподобалися. Чи варті мільйон незнайомих людей життя конкретної близької вам людини? Мені здалося, що ви, авторе, показуєте, що справжню любов провидіння обов'язково не покине.
І протагоніст, і антигоніст однаково любять сестер і здатне на все заради них. Щоправда тут конфлікт мені здався недовершеним. Можна було поставити питання ще гостріше: що важливіше - душа чи життя людини? Адже антигоніст бореться за душу своєї загиблої сестри, а протагоніст за життя своєї сестри.
Але все одно імпонує, що ви ідеї подаєте не в лоба, а підводите читача самого до них. Просто особисто я десь загубився по дорозі

Мідь схожа на золото. Але їй так не радіють. Так і чудовій ідеї нема довіри, якщо вона вторинна і виплекана сонмом творців, як Венера Мілоська. Без оригінальної ідеї фантастичне оповідання як без рук. Для мене фантастика, в першу чергу, це література нових ідей про людину. Для розваги достатньо нефантастичних творів.
Про моральні дилеми написано багато. Але в такому ключі, що любов все одно врятує всіх, я читав небагато. Якщо, дійсно, правильно зрозумів оповідання. Бо через призму незавершеності не можу бути певним, що саме на таку ідею натякає автор.

"Залізо" - це логіка. Без цього стального каркасу історія розвалиться як картковий будинок від подуву всього двох слів "Не вірю". А ця планета Невірю значно підступніша за міфічну Нібіру.
Особливих логічних хиб не помітив. Хіба що репліка "– Душі вбивць цілком заслуговують" збиває з пантелику. Спочатку зрозумів, що заточили в брили душі вбивць, але як же тоді потрапила в одну із брил душа сестри антагоніста, що померла ще дитиною? Перечитав, зрозумів, що взагалі-то якраз душі безневинних заточили. Тому мені ця репліка здається зайвою.

"Ртуттю" для мене є стилістика і лексика. Бо, як слова, заточені в колби-речення вірно слугують письменникові, так, кинуті бездумно на вітер, отруюють своїми випарами пересічного читача. Ваше оповідання справило приємне враження збалансованості стилю і лексики.

І нарешті "олово" і "свинець". Тривкість та актуальність оповідання.
За кілька днів, що минули, оповідання не забулося, в першу чергу через журбу. Бо вистача того, що життя таке непевне, тому так хочеться, щоб хоча би в оповіданнях все закінчувалося незле.
Для тривкості оповідання в пам'яті, звісно, це добре, Для мого післясмаку - погано.
Щодо актуальності взагалі важко сказати без хронольоту. Чи пройде оповідання перевірку часом? Але, дідько-перекидько, фантасти ми чи ні?!
Подумки перенісся на десятиліття вперед і бачу, що про актуальність взагалі нема сенсу згадувати. Людство, як не читало, так і не читає. А ті фанати фантастики, яким потрапляє до рук ваше оповідання, досі сперечаються що ж ви мали на увазі.
Сподіваюсь, провидець з мене не дуже, а вам бажаю літературних злетів, а не падінь.

Що ж, тут обрано жорстку критику, але мені загалом сподобалося. Гарне оповідання, цікавий світ (нехай, не унікальний, але зі своєю "родзинкою"), яскраві персонажі (навіть лисий Варес-знеболювач запам'ятовується, знову ж таки багатьом варто у Вас повчитися), адекватні в рамках своєї логіки та світу. Якщо вже присікуватися, то:
- Я б все ж хотів, щоб Стен виявився чаклуном, який таки омолодився, а заодно стер собі пам'ять, щоб жити спокійно. Це не те щоб обов'язково, але якщо яскраві персонажі мені подекуди на конкурсі трапляються, то всі лиходії просто ганблять когорту мерзотників. Тому я зрадів, що можливо ось у Вас буде вартий уваги покидьок, але обійшлося;
- Завершення аж надто м'яке. Я зрозумів думку автора, проте особисто я б зробив інакше. Герой же пішов на це заради сестри, так? Тому платформи падають, він пригнічений повертається до рідного села і дізнається, що одна з них вбили його сестру. Була б карму в усій її красі, а заодно й повчання, що не варто покладатися на егоїзм у рішеннях. Але я розумію, що це дуже жорстоко.
Успіхів в конкурсі!